Витираючись, вона помітила, що монограма, нашита на ворсі рушника, була літерою «M», хоча, може, це були переплетені «V» та «H». Ступила до темної кімнати, загорнута в рушник. Підошвами ніг відчула приємну рептилячу шерехатість сланцю. В носі, ніби пух, залоскотав ядучий дух марихуани. Ван Горн і Джейн Смарт, з блискучими плечами, були вже у ванній, розкурюючи косяк. Александра підійшла до краю ванни, побачила, що глибина там була десь чотири фути, скинула рушник і зісковзнула у воду. Га`ряче. Аж пече. В давнину, перш ніж спалити на стовпі, з відьми здирали клаптики шкіри розжареними до червоного кліщами; це нагадало їй вікно в ті часи, в те горно страждань.
— Дуже гаряче? — спитав Ван Горн, його голос став ще глухіший, ще удавано мужніший, у цій ізольованій, наповненій парою акустиці.
— Звикну, — понуро кинула вона, бачачи, що Джейн також звикла.
Джейн, здавалося, розлютило те, що тут узагалі є Александра, здіймає хвилі, хоча й спробувала м’яко опуститися в болючу воду. Александра відчула, як її груди піднялися вгору, спливли. Вона занурилась по шию й тому не мала сухої руки, щоб прийняти косяк; Ван Горн уставив його їй поміж губ. Вона глибоко затягнулася й затримала дим. Її занурену у воду трахею обпекло. Температура води та її шкіри зрівнювалася, і, поглянувши донизу, вона побачила, як усі вони скоротилися: тіло Джейн викривлене, з клиноподібними, колихливими ногами, а Ван Горнів пеніс плаває, як торпеда, необрізаний і на диво гладенький, ніби один із тих ванільних пластикових вібраторів, що з’явилися на вітринах міського драгстору зараз, коли повним ходом іде сексуальна революція й не існує жодних меж.
Александра витягнула руку назад до рушника, який скинула, і витерла руки й зап’ястя достатньо, щоб, коли прийшла її черга, прийняти косяк, тендітний, як лялечка метелика, який вони передавали по колу. Вона й раніше пробувала траву; її старший хлопчик, Бен, насправді вирощував її в них на задньому подвір’ї, на грядці за помідорами, на які вона дещо була схожа. Однак вона ніколи не була частиною їхніх четвергів: їм вистачало алкоголю, калорійних смаколиків і пліток. Після кількох глибоких напасів посеред усієї цієї пари Александрі здалось, ніби вона змінюється, стає невагомою у воді і власній черепній коробці. Всесвіт став схожий на шкарпетку, яку після прання дістали з машинки вивернутою, і потрібно просунути руку і швидко смикнути; вона дивилася на нього, ніби на темний бік гобелена. Ця темна кімната з ледь помітними стиками і дротами була тим другим боком гобелена, втішливим сподом несамовитого сонячного візерунка природи. Вона почувалася очищеною від тривог. Обличчя Джейн і досі висловлювало тривогу, проте її чоловічні брови і той тон наполегливості в її голосі більше не лякали Александру, коли вона побачила їхнє джерело в густому кущі лобкового волосся, котрий коливався туди-сюди під водою, майже як пеніс.
— Боже, — голосно вигукнув Ван Горн, — хотів би я бути жінкою.
— Чому, заради Бога? — розсудливо спитала Джейн.
— Тільки подумайте, що може робити жіноче тіло: зробити дитину, а тоді зробити молоко, щоб годувати її.
— Краще подумайте про власне тіло, — сказала Джейн, — про те, як воно вміє перетворювати їжу на гівно.
— Джейн, — дорікнула Александра, шокована такою аналогією, що видавалася їй розпачливою, хоча гівно — це також свого роду диво, якщо так подумати. Вона підтвердила Ван Горну: — Так, це справді якесь диво. Щойно народиш, і від твого еґо нічого не лишається, ти стаєш просто каналом для цієї потуги, що йде ззовні.
— Це, мабуть, — сказав він, затягуючись, — фантастичне блаженство.
— Тебе так накачують ліками, що нічого не помічаєш, — сердито кинула друга жінка.
— Джейн, це не так. Гаразд, у мене було не так. Ми з Оззі практикували природне народження — він був зі мною в кімнаті й давав посмоктати кубики льоду, так я зневоднилась, і допомагав мені дихати. А з останніми двома дітьми ми навіть не викликали лікаря, тільки повитуху.
— А чи знаєте ви, — заявив Ван Горн, примружившись педантично й діловито, і Лексі це інстинктивно сподобалось, ніби незграбний, сором’язливий хлопчик, яким він, певно, й був у дитинстві, — що всі ці страшилки про відьом були спробою — і, як виявилось, успішною — з боку щойно виниклої, переважно чоловічої, медичної професії, що з’явилася в чотирнадцятому сторіччі, відібрати пологовий бізнес із рук повитух? Саме ними й були більшість спалених жінок — повитухами. Вони мали спориння, атропін і, либонь, купу правильних інстинктів, навіть не знаючи нічого про мікроби. Коли цю нішу захопили лікарі-чоловіки, вони працювали недбало, з простирадлом довкола шиї, і приносили з собою хвороби від решти своїх пацієнтів. Бідолашні баби мерли табунами.