— Дуже типово, — роздратовано кинула Джейн. Вочевидь, вона порішила, що коли поводитиметься бридко, то це триматиме її в авангарді уваги Ван Горна. — Якщо щось і дратує мене більше в поведінці шовіністів, — сказала вона йому, — то це лайдаки, що визнають фемінізм, лише аби залізти жінці в трусики.
Одначе її голос, як здалось Александрі, розтягувався, м’якшав, поки ззовні на них діяла вода, а зсередини — канабіс.
— Але ж, крихітко, на тобі ж навіть нема трусиків, — зауважила Александра.
Це скидалося на підкреслення якогось достоїнства. В кімнаті світлішало, але ніхто не чіпав пульт.
— Я не жартую, — провадив Ван Горн, з нього ще не вийшов той короткозорий хлопчак-дослідник, силкуючись зрозуміти. Його обличчя лежало на поверхні води, як на тарілці; його волосся було довге, як у Івана Хрестителя, і зливалося з намоклими кучерями на плечах. — Це походить із серця, ви так не вважаєте, дівчата? Я люблю жінок. Моя мати була молодчина, розумниця й красуня, Господи. Пам’ятаю, дивився, як вона весь день товчеться по дому, а десь о шостій тридцять приходить цей коротун у діловому костюмі, а я собі думаю: «Куди лізе цей зануда?» Мій старий татко, працьовитий зануда. От скажіть мені чесно, що відчуваєш, коли тече молоко?
— А що відчуваєш, — роздратовано спитала Джейн, — коли кінчаєш?
— Ану годі, не треба гиддя.
Александра вловила непідробну тривогу на важкому, зморшкуватому обличчі чоловіка; з якоїсь причини кінчання було трепетним питанням у його розумі.
— Не розумію, що тут гидкого, — мовила Джейн. — Ви хочете поговорити про фізіологію, тому я пропоную фізіологічне відчуття, якого не мають жінки. Ну тобто, ми не так кінчаємо. Не зовсім так. А хіба вам не подобається слово, яким описують клітор, — «гомологічний»?
Александра знайшла порівняння, більш підхоже до процесу виділення молока:
— Це ніби коли йдеш попісяти і спершу не можеш, а тоді нарешті вдається.
— Ось це мені й подобається найбільше в жінках, — сказав Ван Горн. — Їхні прості порівняння. У вашому словниковому запасі не існує слова «гидкий». А чоловіки, Господи Боже, дуже гидливі через усе — кров, павуки, відсоси. А знаєте, що в багатьох видів ссавців сука, матка чи що там у них ще, поїдає плаценту.
— Не думаю, що ти розумієш, — сказала Джейн, опускаючись до сухішого тону, — наскільки шовіністичні речі зараз кажеш.
Але її сухість зробила дивний поворот, коли вона стала навшпиньки у ванній так, що її сріблясті груди піднялися над водою; одна була трошки вища й менша за другу. Вона взяла їх в руки й пояснила точці у просторі між чоловіком та іншою жінкою, ніби невидимому свідку її життя, свідку, якого ми всі носимо з собою і до якого рідко звертаємося вголос:
— Я завжди хотіла мати більші груди. Як у Лекси. У неї чудові, великі цицьки. Покажи йому, люба.
— Джейн, благаю. Ти змушуєш мене червоніти. Я думаю, чоловікам важливий не розмір, а форма, і те, як вони пасують до всього тіла. І що ти сама про них думаєш. Якщо ти задоволена, інші також будуть. Я правду кажу чи ні? — спитала вона у Ван Горна.
Та він не дотримувався ролі представника чоловічої статі. Він також устав із води і склав свої волохаті руки навколо своїх рудиментарних чоловічих сосків, крихітних бородавок, оточених мокрими чорними змійками.
— Лишень подумайте про еволюцію всього цього, — попросив він. — Механізм, проводка організму однієї статі, що виробляє їжу, їжу більш точно підлаштовану для дитини, ніж будь-яка формула, яку можна приготувати в лабораторії. Подумайте про еволюцію сексуального задоволення. Кальмари отримують його? А планктон? Їм не треба думати, а от ми, ми думаємо. Щоб тримати нас у грі, яку ж наживку треба спорудити! Цей механізм складніший, ніж будь-який із тих скажених розвідувальних літаків, що коштують платникам податків трильярди, аж поки їх не зіб’ють. Уявіть, що сталося б, якби його виключили: ніхто б ні з ким не трахався, всі види повимирали б, а решта милувалася б заходом сонця й теоремою Піфагора.
Александрі подобалось, як працює його мозок; їй було не важко стежити за його думкою.
— Мені так подобається ця кімната, — замріяно оголосила вона. — Спершу вона мені не сподобалась. Усі меблі чорні, окрім милих мідних труб, які проклав Джо. Джо буває милим, коли знімає капелюха.
— Хто такий Джо? — спитав Ван Горн.
— Ця розмова, — сказала Джейн так, що «з» аж просичала, — здається, зійшла на примітивний рівень.