— Мамо рідна, — сказала Зукі.
— Звикнеш, — запевнила її Александра. — Тільки-но розум змириться, стає божественно.
— Що, дівчатка, кажете, тут гаряче? — стурбовано спитав Дерріл Ван Горн. — Коли я тут сам, то ставлю термостат на двадцять градусів більше. Гарно знімає похмілля. Всі ці отрути непогано випаровуються.
— І що вони роблять? — спитала Джейн Смарт. Її лице і шия напружились, погляд Александри надовго й захоплено затримався на Зукі.
— О, — відповіла їй Зукі, — те, що й завжди. Дивляться старі фільми по п’ятдесят шостому каналу й об’їдаються назбираними цукерками.
— А ти часом не забігала до мене додому? — спитала Александра, засоромившись, бо Зукі у воді поряд з нею була така гарна; здійняті нею хвилі омивали шкіру Александри.
— Крихітко, Марсі сімнадцять років, — сказала Зукі. — Вона велика дівчинка. Впорається з усім. Прокинься.
І вона торкнула Александру за плече, грайливо штовхнувши. Поки Зукі простягалася, щоб зробити цей поштовх, одна з її грудей з рожевим кінчиком вигулькнула з води; Александрі захотілося присмоктатися до неї, навіть більше, ніж хотілося поцілувати Ван Горнів зад. Її мучило видіння цього процесу, її обличчя крутилося збоку на бік у воді, її волосся вільно плавало й неслось до її губ, доки ті утворювали форму «О». Ліва щока пекла, а зелений погляд Зукі вказував, що вона читає думки Александри. Аури трьох відьом сплелися попід вікном у стелі, рожева, фіолетова й рудувата, з Ван Горновою цупкою, коричневою, незграбною штукою над головою, що нагадувала недолуге дерев’яне гало на святому у злиденній мексиканській церкві.