Дівчинка, про яку казала Зукі, Марсі, народилася, коли двадцятиоднорічна Александра покинула коледж, повівшись на вмовляння Оззі стати його дружиною, і зараз вона згадала про своїх чотирьох дітей, про те, як, повиходивши одне за одним, саме дівчатка присмоктувалися, тягнучи за її нутрощі гостріше, а хлопчики — вже тоді трошки, як дорослі чоловіки, створювали цей агресивний вакуум, біль від раптового присмоктування, ці продовгуваті сині черепи, що випиналися і впивалися над пучками насуплених м’язів у тому місці, де одного дня засіються їхні маскулінні брови. Дівчатка були вишуканіші, навіть у ті перші дні — такі обнадійливі солоденькі причепи, яким судилося стати красунями й рабинями. Немовлята: їхні милі, гумові клишаві ніжки, начеб вони сидять верхи на крихітних кониках уві сні, чудова складочка пелюшки між ніжками, гнучкі фіолетові ступні, їхня шкіра всуціль ніжна, ніби шкіра на пенісі, їхній статечний синюватий погляд і вигнуті ротики, що так відверто слиняться. Те, як вони тримаються за твоє ліве стегно, злегка вчепившись до твого боку, як виноградна лоза, до того боку, де твоє серце. Аміачний запах їхніх пелюшок. Александра заплакала, подумавши про своїх утрачених немовлят, немовлят, яких проковтнули діти, на яких вони перетворилися, немовлят, посічених на шматочки і згодованих дням, рокам. Сльози стікали теплі, а тоді, в контрасті з її гарячим обличчям, охолоджували крила її носа, знаходячи складки, що зачаїлися біля ніздрів, просолюючи кутики вуст і скрапуючи підборіддям, знайшовши виярок у його розщілині. Посеред усіх цих думок її не відпускали руки Джейн; Джейн посилила свої пестощі, почавши масажувати Александрі шию, тоді musculus trapezius, далі — до дельтоподібних і грудних м’язів; о, це полегшило печаль, сильна рука Джейн, цей тиск над, а тепер уже й під водою, навіть під її талією; крихітні червоні вічка термоконтролю не зводили свого погляду з басейну, «Маргарита» й марихуана змішали свої отрути в чутливу, голодну сферу під її шкірою, її бідолашні діти принесені в жертву, тож вона може отримати свої сили, свої жалюгідні сили, і лише Джейн розуміє, Джейн і Зукі; Зукі, молода і гнучка, стоїть біля неї, торкається її, а вона торкається до неї, її тіло сплетене не з вигнутих м’язів, а ніби з верболозу, податливе і злегка плямисте, шия під заколотим волоссям такого білосніжного кольору, який ніколи не бачить сонця, шматочок податливого алебастру під бурштиновими пасмами. Александра робила Зукі те ж саме, що робила їй Джейн, пестячи її. Тіло Зукі в її руках походило на шовк, на соковитий, лискучий фрукт, Александра настільки розчинила в меланхолії тріумфальні приязні почуття, що не могла було відрізнити пестощі, які давала і які діставала; плечі, руки і груди у воді, троє жінок підтягнулися ближче, щоб утворити, ніби грації на гравюрі, вузол, у той час як їхній кудлатий, смаглявий господар, вийшовши з води, нишпорив по чорних шафках. Зукі, дивним практичним голосом, який, здавалося Александрі, ніби спотворювався великою відстанню в цій студії звукозапису, обговорювала з цим чоловіком, Ван Горном, яку музику ввімкнути на його дорогій, вологостійкій стереосистемі. Він був голий, і його колихливі, тріпотливі, бліді геніталії мали в собі певну привабливість собачого хвоста, міцно скрученого над невинним ґудзиком ануса.
Наше містечко Іствік ще пліткуватиме тієї зими — бо ж тут, як і у Вашингтоні й Сайгоні, також трапляються витоки інформації: Фідель познайомився з жінкою з міста, офіціанткою з «Немо», хитрющою чорною жінкою з Антигуа, яку звали Ребеккою, — про лиховісні діяння у старому маєтку Леноксів, але що найбільше вразило Александру тієї першої ночі, та й пізніше, була зичлива людська незграбність усього того, контрольована сама по собі незграбністю їхнього нетерплячого й невловно лихого господаря, котрий не лише нагодував їх і дав притулок, музику і тьмяні затишні меблі, а й надав благословення, без якого хоробрість нашої сучасності блякне й витікає в канави, викопані іншими — тими старими міністрами й захисниками героїчного закрепу, що відправили чудову Анн Гатчінсон, жінку, що проповідувала жінкам, у глушину, щоб із неї там зняли скальп червоношкірі, які у своїй манері були такі ж фанатичні й непробачливі, як і пуританські богослови. Як і всі чоловіки, Ван Горн наказав жінкам називати його королем, однак у його системі оподаткування діяли активи — тіла, особиста жвавість, — які вони й так мали, а не духовні товари, накладені неіснуючим Раєм. Саме через Ван Горнову доброту вони й сприйняли свою любов одна до одної за любов до нього. У його любові до них було щось трішки абстрактне, а отже — щось формальне й заледве чемне у повазі й послугах, які вони надали йому — вдягаючи частини костюма, дарованого ним, — рукавички з котячої шкіри й зелені шкіряні підв’язки, чи обв’язуючи його cingulum — дев’ятифутовим мотузком із плетеної червоної вовни. Часто, як і того першого вечора, він ставав над ними й поодаль від них, налаштовуючи своє ретельно розроблене і (попри його горді заяви) чутливе до вологи обладнання.