Він натиснув кнопку, і гофрований дах із гуркотом закрив шматок нічного неба. Ввімкнув записи — спершу Джоплін, що волала й до хрипоти вищала «Piece of My Heart», «Get It While You Can», «Summertime» і «Down on Me», той самий голос радісного, непокірного жіночого розпачу, а затим Тайні Тіма, що дріботить крізь тюльпани, виводячи тремтливі андрогінні трелі, якими Ван Горн не міг насититись, раз по раз повертаючи голку на початок доріжки, аж поки відьми галасливо не попросили повернути Джоплін. Завдяки його акустичній системі звук оточував їх, здіймаючись з усіх чотирьох кутків кімнати; вони танцювали, четверо, вбрані лише у власні аури й волосся, роблячи сором’язливі й мінімальні рухи, тримаючись усередині музики, часто відвертаючись, дозволяючи титанічній примарній присутності співаків просочитися в себе. Коли Джоплін прохрипіла «Summertime» у тому ламаному темпі, пригадуючи слова у пристрасних спазмах, ніби ненастанно підіймаючись на рівні в якомусь внутрішньому затуманеному наркотиками змаганні за приз, Зукі та Александра заколихалися в обіймах одна одної, не рухаючи ногами, їхнє волосся взялося смоктунцями й сплелося від сліз, їхні груди торкалися, тицялися, качалися в боротьбі на блідих подушках, змочені краплями поту, що лежав на їхніх шиях, мов широке намисто зі стародавнього Єгипту. А коли Джоплін, тим оманливо легкоголосим вступом, запливла в «Me and Bobby McGee», Ван Горн, його багряний пеніс випнувся в потворній ерекції завдяки послузі, яку Джейн надала йому, ставши навколішки, зімітував своїми моторошними руками — що здавалися одягнутими в гумові рукавички з перучками волосся й широкими на кінчиках пальців, як у деревної жаби чи лемура, — в темряві над її колихливою головою буйне соло натхненного піаніста «Фул тілт буґґі бенду».
Троє жінок заходилися забавлятися з Ван Горном на чорних велюрових матрацах, принесених ним, послуговуючись частинами його тіла як словником, завдяки якому спілкувалися одна з одною; він демонстрував надприродний контроль, а коли кінчив, його сíм’я, як усі вони погодились пізніше, було напрочуд холодне. Одягаючись після опівночі, в першу годину листопада, Александра відчула, ніби заповнює свій одяг — вона грала в теніс у слаксах, щоб якось приховати свої товсті ноги, — невагомим газом, її плоть стала така розріджена цим глибоким зануренням і засвоєними отрутами. Їдучи додому у своєму протхнулому собакою «субару», у верхівці тонованого вітрового скла вона побачила місяць уповні з його поплямованим, скорботним лицем і на секунду ірраціонально замислилась, що астронавти висадились на нього і, в акті імперського звірства, пофарбували ту гігантську висхлу поверхню в зелений колір.
ІІ. Лиходійства
Я не можу бути інакшою; у своєму стані я знаходжу аж надто багато вдоволення; мене завжди пестять.
— Правда? — спитала Александра по телефону.
За її вікнами панували пуританські барви листопада, альтанка перетворилась на плетиво голої лози, а коли перші морози висушили ягоди в лісах і болотах, вона вивісила й наповнила годівничку для пташок.
— Так сказала Зукі, — відповіла Джейн, аж обпікаючи тими «с». — Сказала, що давно здогадувалась, але нічого не казала, щоб не видавати його. Але, якщо хочеш знати, що я думаю, вона нічого не видала б, якби розказала нам.
— Але ж як давно Ед знає ту дівчину?
Ряд Александриних чайних чашок, розвішених на латунних гачках під буфетом, гойднувся, ніби їх торкнула невидима рука арфіста.
— Кілька місяців. Зукі здалося, що Ед став інакше поводитися з нею. Бо тоді він хотів лише говорити, використовувати її як слухачку. А тепер вона радіє: тільки подумай про всі ті венеричні хвороби, які вона могла підчепити. У всіх цих дітей-квітів як мінімум мандавошки, думаю, ти це й так знаєш.
Якщо двома словами, то преподобний Ед Парслі втік із місцевою дівчиною-підлітком.