— Щось я не певен, що унітаристи аж так дбають про Бога, — м’яко відповів він, усе ще сподіваючись почитати.
Квазари, пульсари, зірки, що кожної мілісекунди випромінюють потоки більшої кількості енергії, ніж зберігається у планетах: може бути, що поміж цього космічного безумства він і сам шукав того старомодного небесного Бога. В ті невинні дні, коли його вважали «головатим», заради додаткових балів він написав довгу роботу під назвою «Ймовірний конфлікт між наукою та релігією», виснувавши, що жодного не може існувати. І хоча та робота отримала А+, тридцять п’ять років тому, від мордатого, женоподібного містера Турмана, зараз Клайд розумів, як він брехав. Конфлікт був відкритий і непримиренний, і наука вигравала.
— Хай там про що вони дбають, це більше, ніж вічна молодість, через яку Ед Парслі кинувся до тієї малої, дурної вертихвістки, — виголосила Фелісія. — Мабуть, одного дня як слід розгледів ту мерзоту Зукі Ружмон, якою ти так захоплюєшся, і зрозумів, що їй уже за тридцять, і він краще пошукає собі молодшу коханку, бо ще доведеться й самому подорослішати. А Бренда Парслі — просто свята, я гадки не маю, чому вона змирилася з цим.
— Чому? Чому ні? Який вона мала вибір? — Клайду не хотілося слухати її демагогії, однак він не міг встояти, щоб час від часу не відповідати.
— Ну, так вона ж занапастить його. Оця новенька зведе його нанівець. Він буде мертвий усередині вже за рік, сидітиме в якійсь халупі, куди вона затягне його, з руками, вкритими слідами від голок, і Ед Парслі не матиме мого співчуття. Я плюну на його могилу. Клайде, годі вже читати той журнал. Що я тільки-но казала?
— Ти плюнеш на його могилу.
Він напівсвідомо зімітував легку відчуженість в її дикції. Він звів погляд вчасно, щоб помітити, як вона дістає з-поміж губ бліду пушинку. Скачала ту пушинку в міцну кульку своїми прудкими, нервовими пальцями, продовжуючи говорити:
— Бренда Парслі казала Мардж Перлі, що може бути й таке, що це твоя подруга Зукі підштовхнула його, аби самій мати змогу приділяти всю свою увагу тому Ван Горну, хоча з того, що я чула в місті, його увага розділена на… трьох, кожного… четверга.
Нехарактерне вагання в її формулюванні потягнуло його виглянути з-за зазубрених графіків спалахів пульсарів; вона дістала з рота щось іще і скручувала вже іншу кульку, оглядаючи його, ніби викликаючи помітити. Будучи старшокласницею, вона мала сяйливі круглі очі, але зараз її обличчя, не товстіючи, з кожним роком спресовувалося поверх цих світильників її душі; її очі перетворилися на поросячі, зі мстивим поросячим блиском.
— Зукі мені не подруга, — м’яко сказав він, порішивши не сваритися. «Хоча б цього разу без сварки», — безбожно помолився він. — Вона моя працівниця. Ми не дружимо.
— То краще скажи їй, що вона лише працівниця, бо по тому, як вона поводиться там, можна подумати, що вона справдешня королева газети. Тиняється по Док-стрит, ніби та належить їй, гойдаючи стегнами, вбрана у ті всі нікудишні прикраси, всі сміються з неї позаочі. Найрозумніше, що зробив Монті у своєму житті, — це кинув її, і це, мабуть, єдина розумна річ, яку він зробив, не розумію, чому ті жінки живуть собі далі, шльондри для половини міста, а їм за це навіть не платять. А ті їхні бідолашні занехаяні дітки, це ж просто тобі справдешнє злочинство.
У певний момент, до якого вона невідворотно штовхала, він більше не міг стримуватись: пом’якшувальний, анестетичний ефект скотчу різко переріс у лють.
— А причиною, чому ми не дружимо, — гаркнув він, упустивши на килим журнал з його страхітливими небесними новинами, — є те, що ти, хай йому трясця, забагато патякаєш.
— Шльондри, невротички й ганьба для громади. А ти, в той час як «Вісник» дає голос громаді та її законним справам, натомість влаштовуєш на роботу цю, цю людину, яка навіть не може до ладу написати речення англійською, ще й даєш їй можливість крапати своєю дурною отрутою всім у вуха й мати аж стільки контролю над людьми в місті — тими небагатьма гарними людьми, що зосталися, загнаними в кут всіма цими пороками й безсоромством навкруги.
— Розлученим жінкам треба працювати, — сказав Клайд, зітхаючи, сповільнюючи дихання, намагаючись не втрачати здорового глузду попри те, що в розмовах із Фелісією було мало здорового глузду, коли починало вивергатися її обурення, це була ніби хімічна, нібито хімічна, реакція.