Її очі звузились до ромбоподібних цяточок, обличчя застигло, бліднішаючи й бліднішаючи, а її невидима аудиторія зросла, тож їй довелось підняти голос.
— Заміжні жінки, — пояснив він їй, — можуть і не робити нічого і просто собі тинятися без жодних на те причин.
Здавалося, вона не чула його.
— А той жахливий чоловік, — погукала вона до натовпу, — будує тенісний корт просто серед заплав, і кашуць, — вона сковтнула, — і кажуть, що він використовує острів для контрабанди наркотиків, їх перевозять совнами під час припливу…
Цього разу їй нічого не вдалося приховати; вона витягла з рота невеличку пір’їнку з синіми смужками, начеб із блакитної сойки, і хутко стиснула її в кулаку.
Клайд підвівся, його почуття змінились. Злість і відчуття ущемлення спали з нього; з його уст зринуло її давнє пестливе ім’я:
— Ліші, що, на Бога?..
Він не вірив власним очам; затуманені галактичними дивностями, вони могли викидати коники. Він відкрив її безвідмовний кулак. На її долоні лежала зігнута волога пір’їна.
Напружена блідість Фелісії змінилася краскою. Вона була знічена.
— Віднедавна таке відбувається, — сказала вона йому. — Гадки не маю чому. Спершу відчуваю огидний смак у роті, а тоді лізуть ці штуки. Буває, зранку почуваюся, ніби вдавилася чимось, а коли чищу зуби, вилазять якісь жмути, схожі на солому, брудну солому. Та я впевнена: я нічого не їла. З рота страшенно тхне. Клайде! Я не знаю, що зі мною робиться!
Разом із цим скриком тіло Фелісії сполохано здригнулося, склалося враження, ніби вона зараз кудись відлетить, що нагадало Клайду про Зукі: обидві жінки мали світлу суху шкіру й худорляве тіло.
У школі Фелісія була вся вкрита ластовинням, а її «живчик» був чимось на кшталт моторності його улюбленої репортерки, її безсоромної манери. От тільки одна жінка була раєм, а друга — пеклом. Він огорнув дружину руками. Вона ридала. Це була правда; її подих відгонив долівкою курника.
— Може, сходимо до лікаря, — запропонував він.
Цей спалах подружньої емоції, в якому він загорнув її налякану душу в плащ турботи, спалив більшість алкоголю, що туманив йому розум.
Проте після цього моменту своєї подружньої капітуляції Фелісія настовбурчилась і повернулась до опору:
— Ні. Ще подумають, ніби я божевільна, і скажуть тобі замкнути мене. Не думай, ніби я не знаю твоїх думок. Ти хочеш моєї смерті. Ти падло, ось ти хто. Ти такий самий, як і Ед Парслі. Всі ви падлюки. Мерзенні, зіпсовані… все, що вам треба, — це ті жахливі жінки…
Вона вивернулася з його обіймів; краєм ока чоловік вгледів, як її рука сіпнулась до рота. Вона спробувала сховати руку за спину, але, над усе лютуючи з того, що правда, за яку чоловіки помирають, була змішана з її нестямним, недоречним самозадоволенням, він схопив її за зап’ястя й розчепив зімкнені пальці. Її шкіра була холодна, липка. В її розчепленій долоні лежав скручений, мокрий очин пір’їнки, ніби з курчати, але з пасхального курчати, бо та маленька м’яка пір’їнка була пофарбована в лавандовий колір.
— Він шле мені листи, — сказала Зукі Деррілу Ван Горну, — без зворотної адреси, каже, що подався в підпілля. Їх із Дон узяли до групи, яка вчиться робити бомби з будильників і кордиту. Система не має шансів. — Вона по-мавпячому вишкірилась.
— І як ти через те почуваєшся? — плавно спитав великий чоловік нейтральним голосом психіатра.
Вони обідали в ресторані в Ньюпорті, де було мало шансів зустріти когось ще з Іствіка. Пристаркуваті офіціантки в накрохмалених міні-спідницях із тафтовими фартушками, зав’язаними ззаду у великі банти, що нагадували собою заячі хвостики з «Плейбоя», принесли їм великі меню, надруковані коричневим на бежевому, там були низькокалорійні штуки на тості. Вага не належала до турбот Зукі — вся ця нервова енергія, вона все спалювала.
Вона покосилася у простір, намагаючись бути чесною, бо відчула, що цей чоловік дав їй нагоду побути собою. Нічого не зможе шокувати чи здивувати його.
— Від цього я відчуваю полегшення, — сказала вона. — Що він більше не на моїх руках. Я до того, що те, чого він хотів, було не тим, що може дати йому жінка. Він хотів влади. В якомусь розумінні жінка може дати чоловіку владу над собою, але не може завести його в Пентагон. Саме це й захоплювало Еда в Русі в тому вигляді, як він його собі уявляв: він вважав, що Рух замінить йому Пентагон власною армією з тими ж, ну знаєш, штуками типу уніформ, промов і залами засідань із великими картами й тому подібними речами. А мені подобаються чуйні чоловіки. Мій батько був чуйний, працював ветеринаром у невеличкому містечку в районі озер Фінгер і обожнював читати. Мав усі перші видання Торнтона Вайлдера і Карла Ван Вехтена, у таких целофанових обгортках, щоб захистити обкладинки. Та й Монті був достатньо чуйний, тільки не тоді, коли брав дробовик і їхав з хлопцями стріляти бідолашних пташок і пухнастих звіряток. Приносив додому зайців, яким відстрелив дупи, бо, ясна річ, вони намагалися втекти. А хто б не тікав? Добре, що це траплялося лише раз на рік, — до речі, саме десь о цій порі, тому я оце й згадала. В повітрі витає запах полювання. Сезон дрібної дичини.