— Ну я б не сказала, що вона зла… хоча ні, сказала б. Вона зла. Де в чому подібна до Еда: самі проблеми й жодної поваги до довколишніх. Бідолашний Клайд тоне прямо в неї на очах, а вона тим часом висить на телефоні зі своєю петицією про відновлення дрес-коду в старшій школі. Піджак і краватка для хлопців, і нічого, крім спідниць, для дівчат, ніяких джинсів чи коротких шортів. Зараз багато говорять про фашистів, але вона — ось хто справжній фашист. Змусила кіоск із пресою прибрати з прилавка «Плейбой», а тоді закатала істерику, бо в якомусь фотожурналі було трошки цицьок і пісьок: ну знаєш, зняте з фільтром «Полароїд» фото з моделями на якомусь карибському пляжі, навколо них мерехтить сонце. Вона взагалі хоче засадити бідолашного Ґуса Стівенса за ґрати за те, що в нього був цей журнал, який постачальники привезли йому, навіть не спитавши. А заодно вона хоче засадити за ґрати й тебе за незаконне сміттєзвалище. Вона хоче засадити за ґрати всіх, а людина, яку вона справді засадила за ґрати, — це її власний чоловік.
— Так, — Ван Горн усміхнувся, його губи червоніші від томатного соку в його «Кривавій Мері». — І ти хочеш звільнити його.
— Не лише це; він мене приваблює, — зізналася Зукі, зненацька опинившись на межі сліз, уся ця маячня про приваблення така безглузда й дурна. — Він такий вдячний за сам лише… мінімум.
— Якщо цей мінімум іде від тебе — це вже насправді максимум, — галантно сказав Ван Горн. — Ти переможниця, тигриця.
— Але це не так, — запротестувала Зукі. — Люди живуть цими фантазіями про рудих, ніби ми такі гарячі, як ті крихітні карамельні сердечка з корицею, але ж насправді ми — звичайні люди, і хоч я й постійно літаю скрізь і намагаюсь, ну знаєш, виглядати діловою, принаймні за іствікськими стандартами, я не вважаю, ніби маю оце справжнє, що б воно там не було — сила, загадка, жіночність, — те, що має Александра, ба навіть Джейн, хай яке воно недолуге, ти ж знаєш, про що я кажу?
З іншими чоловіками Зукі також помічала цей власний трепет, коли говорила про двох інших відьом, шукаючи затишку в розмові, викликаючи їх трьох, це триєдине тіло під конусом сили, що є найближчим до матері, яку вона колись мала; мати Зукі — ділова, невеличка, тупенька жіночка, фізично подібна, подумайте лишень, до Фелісії Ґебріел і, як і та, одержима творінням добра, — завжди була або десь не вдома, або висіла на телефоні з питань однієї зі своїх церковних груп, комітетів чи комісій; вона завжди забирала сиріт чи біженців — у ті роки темою були маленькі загублені корейці, — а тоді лишала їх разом із Зукі та її братами у великому цегляному будинку, заднє подвір’я якого спускалося до озера. Іншим чоловікам, відчувалося Зукі, не подобалось, коли її думки і язик тяжіли до їхнього ковену з його затишком і пустощами, але тільки не Ван Горну; якимось чином це була його пожива, у своїй стійкій доброті він був ніби жінка, однак, звісно, до жахливого маскулінна у своїй подобі: трахає він так, що аж болить.
— Вони собаки, — сказав він просто. — У них нема твоїх пружненьких м’ячиків.
— Хіба я роблю щось не так? — спитала вона, відчуваючи, що може сказати Ван Горну будь-що, кинути будь-який шмат у чорний, киплячий казан цього усміхненого чоловіка. — З Клайдом. Ну тобто я знаю, у всіх книжках написано, що не можна з начальником, бо після того втратиш роботу, а Клайд такий до розпачу нещасний, що в його випадку існує і якась небезпека. В нього жовті очі; що це значить?
— Ті очі маринувалися вже тоді, — запевнив її Ван Горн, — коли ти ще гралася з ляльками Барбі. Вперед, подружко. Тільки не захоплюйся муками сумління. Ми тут не тасуємо колоду, а лише граємо в карти.
Подумавши, що якщо вони ще трохи поговорять про це, її роман із Клайдом буде належати вже не тільки їй, а й Деррілу, Зукі відвела розмову від себе; решту обіду Ван Горн говорив про свої сподівання знайти лазівку в другому законі термодинаміки.
— Має ж там щось бути, — казав він, починаючи пітніти й витирати губи в захопленні, — і це та сама срана лазівка, через яку все перелізло сюди з небуття. В основі Великого Вибуху лежить сингулярність. Так, а як же тоді гравітація? Ті тупоголові вчені, яких усі вважають священними, кажуть, ніби ми збагнули її ще в часи, коли Ньютон наваляв свої формули, але сам її факт — це, курва, ще та таємниця; Ейнштейн каже, що це такий собі довбаний аркуш у клітинку, що постійно вигинається, але, Зукі, крихітко, тільки не засинай, це — сила. Вона притягує припливи; тільки виступи з літака, і вона потягне тебе донизу, і що ж це за сила така, яка діє одразу в усьому всесвіті й не має нічого спільного з електромагнітним полем?