Фелісія мала значну любов до абстрактних малозабезпечених, але, зіткнувшись із фактичними випадками, вона мала тенденцію затискати носа. Фелісія мала неймовірну здатність крутити фактами, і Клайду не завжди вдавалося стриматись, щоб не пустити шпильку.
— А як на мене, «площа Казмірчака» звучить не так уже й погано, — сказав він.
Розлючені очі-намистинки Фелісії спаленіли.
— Як на тебе. Як на тебе, то й «Сортирна площа» не так уже й погано звучить. Та тобі ж начхати на світ, який ми залишимо своїм дітям, чи на вíйни, які ми несемо невинним людям, чи на те, отруїмо ми себе чи ні, бо ти вже й так труїш себе сам — от це тебе опхотить — забрати все з собою в могилу: так ти тсе пачиш.
Її дикція під час цієї тиради змазалась, і вона обережно зняла з язика невеличку рівненьку голочку і щось схоже на шматок гумової стирачки.
— Наші діти, — пхикнув він. — Щось я їх тут не бачу, щоб утримувати світ у якій-небудь формі для передачі їм.
Він осушив склянку скотчу — смак диму й вересу посеред кубиків фторованої води. На його верхній губі заторохтів лід; він подумав про губи Зукі, їхній м’який вираз задоволення, навіть коли вона намагалася бути сумною й похмурою. Це через нього вона журиться, такою була одна з його печалей. Її помада мала слабенький присмак вишні й подеколи лишала відбиток на її передніх зубах. Він устав, щоб поновити собі склянку, і заточився. Над ним непевно замайоріли частинки Зукі — її пухкенькі паралельні пальці ніг із багряними нігтями, мідне намисто з півмісяців, блідо-руді жмутики під пахвами. Пляшка стояла на нижній полиці, попід довгим рядом багатотомника Бальзака, що нагадував набір крихітних коричневих трун.
— Так, це ще одна річ, якої ти не зносиш: те, як пішли Дженні та Кріс, ніби дітей можна тримати вдома вічно, ніби світ не змінюється й не росте. Прокинься, Клайде. Ти думав, світ буде таким, як у тих дитячих книжечках, які мамуся з татусем приносили тобі до ліжка, коли ти хворів, усі ці дитячі астрономії, дитяча класика й розмальовки з безпечними контурами й гарненькі гостроносі фломастери в затишних коробочках, коли ж факт полягає в тому, що це — організм, Клайде, світ — це організм, живий, чутливий, він рухається, Клайде, поки ти сидиш там, граючись у свою дурну газету, ніби ти й досі матусин хлопчик, що захворів і лежить у ліжечку. Твоя так звана репортерка Зукі Ружмон була сьогодні на зборах і так дерла свій поросячий носик, дивлячись на мене, мовби кажучи: «Я знаю щось таке, чого не знаєш ти».
Мова, думав він, от що, ймовірно, є прокляттям, тим, за що нас вигнали з Едему. І от ми намагаємось навчити неї цих бідолашних ґречних шимпанзе й усміхнених дельфінів. Пляшка «Джонні Вокера» послужливо пхикнула своєю нахиленою горлянкою.
— От тільки не думай, уууух, — вела далі Фелісія, викрикнувши, охоплена виром люті, — тільки не думай, ніби я не знаю про тебе й ту вертихвістку: я читаю тебе, як книжку, не забувай, я знаю, як би ти охоче трахнув її, була б у тебе кишка не тонка, але ж ні, ні.
Образ Зукі, розмитий, ніжний і з якимось розтягнутим здивуванням у виразі її обличчя під ним, коли він трахав її, ввійшов у його голову, і сильна насолода від того паралізувала йому язик, котрий саме збирався заперечити: «Але ж я робив це».
— Ти сидиш тут, — провадила Фелісія, з хімічним озлобленням, що здобуло незалежність від її тіла, одержимість контролювала її уста, її очі, — ти сидиш тут, гризучись Дженні та Крісом, яким бодай стало мужності й здорового глузду навіки попрощатися з цим забутим Богом містом і спробувати побудувати собі кар’єру десь, де щось відбувається, а ти сидиш тут, гризучись; а знаєш, що вони казали про тебе? Хочеш знати, Клайде? Вони казали: «Агов, ма, хіба не було б гарно, якби тато пішов від нас? Але знаєш, — додавали вони, — у нього просто кишка тонка», — і зневажливо, ніби все ще говорячи голосом когось іншого: — «У нього… просто… кишка… тонка».
Філігранність, подумав Клайд, філігранність її риторики — ось що робить це таким нестерпним: вправні паузи й повтори, як вона підкреслила слово «тонка» і перетворила його на музичну тему, як вона проголошує свої пишномовні заяви перед величезною уявною аудиторією, охоплюючи її аж до найостаннішого ряду. На самому піку її промови з горлянки їй повалила купа канцелярських кнопок, однак навіть це не спинило її. Фелісія хутко повипльовувала їх у руку і шпурнула в камін, збудований ним. Вони злегка зашипіли; їхні кольорові шапочки почорніли.
— У нього кихка тонка, — сказала вона, дістаючи останню кнопку і щиглем відправляючи її у щілину між цеглою й камінною решіткою, — а він хоче перетворити увесь світ на меморіал тієї жахливої війни. Це точно підпадає, точно підпадає під те, що зветься синдромом. Слабак і п’яниця хоче забрати з собою увесь світ. Гітлер, ось кого ти мені нагадуєш, Клайде. То був ще один слабак, якому світ не чинив опору. Що ж, цього більше не повториться.