— О крихітко, яке ж це горе для тебе, — сказала Джейн Смарт по телефону до Зукі.
— Не те щоб я сама це все бачила. Але хлопці з відділка поліції дуже яскраво все описали. Від її обличчя явно не лишилося нічого.
Зукі не плакала, проте її голос мав оту пожмакану якість паперу, що змок і, хоча його й висушили, вже ніколи не розрівняється.
— Що ж, вона була бридкою жінкою, — твердо сказала Джейн, утішаючи її, хоча її власна голова, очі й вуха все ще були зайняті Баховою сюїтою без акомпанементу — бадьорою, дещо недоброзичливо напористою Четвертою в мі мажорі. — Така нудна, така фарисейка, — просичала вона.
Її погляд зупинився на голій підлозі вітальні, подовбаній недбалим штриканням у неї загостреного шпиля віолончелі.
Голос Зукі то тихшав, то гучнішав, начеб вона відпускала слухавку від підборіддя:
— Я ще ніколи не знала чоловіка, — сказала вона, — чуйнішого за Клайда.
— Чоловіки жорстокі, — сказала Джейн, її терпіння уривалося. — Навіть найм’якіші з них. Це закладено в їхній біології. Вони просто казяться від люті, бо є всього лиш аксесуаром для репродукції.
— Він навіть не виправляв нікого на роботі, — продовжувала Зукі, поки урочиста музика — зі своїми диявольськими ритмами, чудесно жорстокими вимогами до її правої руки — потроху виходила з голови Джейн і великого пальця її лівої руки, яким вона палко затискала струни. — Хоча вряди-годи зривався на якомусь коректорі, який пропускав багацько бліх.
— Що ж, люба, це очевидно. Саме тому. Він тримав усе в собі. Коли він уколошкав Фелісію, в ньому зібралося люті за тридцять років, от і не дивно, що він зніс їй голову.
— Несправедливо казати, ніби він зніс їй голову, — мовила Зукі. — Він лише — яке це зараз використовують слово? — розхерячив її.
— А тоді розхерячив і себе, — докинула Джейн, сподіваючись таким ефективним висновком підвести розмову до кінця, щоб самій повернутися до своєї музики; вона полюбляла займатися дві години зранку, з десятої до полудня, а тоді непогано пообідати сиром чи салатом з тунця, насипаного у великий, хвилястий листок латуку.
На сьогодні вона домовилась про сеанс із Деррілом Ван Горном о першій тридцять. З годинку попрацюють над одним із двох Брамсів чи невеличким потішним Кодаєм, якого Дерріл відкопав у нотній крамниці, втиснутій у підвалі гранітної будівлі на Вейбоссет-стрит, одразу за залом ігрових автоматів, а тоді, за їхньою традицією, вип’ють по «Асті Спуманте» або текіли з молоком, яку Фідель зготує у блендері, а далі — приймуть ванну. Джейн і досі відчувала біль, з обох кінців промежини, після їхнього останнього разу, проведеного разом. Проте більшість хороших речей, які стаються з жінкою, стаються через біль, і їй лестило те, що він хоче її без аудиторії, хіба якщо не рахувати Фіделя й Ребекки, що снували туди-сюди з тацями й рушниками; у Дерріловій хіті було щось невпевнене, що підлещувалось і згладжувалось, коли з ним були вони всі втрьох, і що потребувало щонайекстравагантнішого заохочення, коли Джейн була з ним наодинці. Вона роздратовано докинула Зукі:
— От що дивує мене найбільше — це те, що йому стало ясного розуму пронести це все в собі стільки часу.
Зукі стала на оборону Клайда:
— Випивка зазвичай не каламутила йому розум, насправді він пив ніби задля лікування. Гадаю, більша частина його депресії пов’язана з метаболізмом; якось він сказав мені, що його тиск сто сорок на вісімдесят, що для чоловіка його віку взагалі прекрасно.
Джейн відрізала:
— Думаю, як для чоловіка його віку, багато що в ньому було прекрасне. Він уже точно подобався мені куди більше за того нікудишнього Еда Парслі.
— О Джейн, я знаю, ти не дочекаєшся спекатись мене, але, кажучи про Еда…
— Ссслухаю.
— Ти помічала, як близько Бренда зійшлася з Неффами?
— Чесно кажучи, вже давненько не наглядала за Неффами.
— Я знаю, і правильно робила, — сказала Зукі. — Ми з Лексою завжди вважали, що він тебе використовує, а ти надто обдарована для його невеличкого оркестрика; коли він казав, що ти граєш смичком, як мале дівча, насправді це була заздрість.