Невеличкі столики спереду були вільні, і оглядове вікно, що виходило на вулицю, пітніло й дзюркотіло конденсатом. Коли Дженніфер примружилась від світла, на кутиках її крижано-блідих очей з’явилися зморшки й Зукі побачила, що вона була не така вже й молода, як здавалася на вулиці, закутана в ганчір’я. Свою брудну парку, вкриту латками з приклеєних прямокутників із цупкого вінілу, вона дещо церемонно поклала на стілець біля себе, змотавши довгий пурпуровий моток свого шарфа зверху. Під сподом на ній була проста сіра спідниця й білий светр з овечої шерсті. Вона мала охайну, повнувату фігуру; в ній була якась округлість, яка видавалась надто простою, — її руки, груди, щоки й шия були позначені однаковими круглими штрихами.
Ребекка, антигуанська нечупара, з якою, як відомо, водився Фідель, підійшла до них зі своїми кривими ногами й перекошеними губами, що не видавали нічого з того, що вона знала.
— То що замовлятимем, дами?
— Дві кави, — попросила в неї Зукі й імпульсивно замовила ще кукурудзяних коржиків. Вона мала слабкість до них; вони були такі хрумкі й масляні і сьогодні гарно зігріють її нутро.
— Чому ви сказали, ніби я вас ненавиджу? — спитала її співрозмовниця, з несподіваною прямотою, втім м’яким, легким тоном.
— Бо… — Зукі вирішила покінчити з цим. — Ми з твоїм батьком були… не важливо. Ну знаєш. Коханцями. Але не так давно, з літа. Я не мала наміру нікому насолити, лише хотіла дати йому бодай щось, а крім себе більш нічого не маю. А його хотілось любити, сама знаєш.
Дівчина не виказала здивування, але впала в більшу задуму, опустивши погляд.
— Так, я знаю, — сказала вона. — Але, думаю, останнім часом не дуже. Навіть коли ми були ще маленькі, він здавався неуважним і зажуреним. І вже тоді вечорами від нього дивно пахнуло. Одного разу я вибила в нього з колін якусь велику книжку, бо хотіла пригорнутися, а він почав шльопати мене, і здавалося, тому не буде кінця.
Її погляд звівся, коли уста стулилися, не пускаючи подальших зізнань; була якась цікава марність, марність покірних, у тому, як її гарно сформовані, нефарбовані губи чітко зімкнулися одна на одній. Верхня губа піднялася зі слабкою неприязню:
— Краще ви розкажіть мені про нього. Про мого батька.
— А що я можу розповісти?
— Яким він був.
Зукі знизала.
— Ніжним. Вдячним. Сором’язливим. Він надто багато пив, але коли знав, що побачиться зі мною, то намагався стриматись, щоб не бути… дурним. Ну знаєш. Млявим.
— У нього було багато подруг?
— О, ні. Не думаю. — Зукі образилась. — Лише я, таке було моє егоїстичне враження. Знаєш, він любив твою матір. Принаймні поки вона не стала аж настільки… одержимою.
— Одержимою чим?
— Я впевнена, ти знаєш краще за мене. Тим, щоб зробити світ ідеальним місцем.
— Це доволі мило, хіба ні, те, що вона хотіла зробити?
— Мабуть, так.
Зукі ніколи не думала про це, як про щось миле, — про бурчання Фелісії: це було радше в’їдливе самовихваляння з добрячим домішком істерії. Зукі не сподобалось, що ця ласкава снігуронька, котра, судячи з її голосу, застудилася, змушує її оборонятися. Зукі зауважила:
— Знаєш, коли ти самотня в такому місті, як це, доводиться брати, що знайдеш.
— Ні, не знаю, — сказала Дженніфер, але вже м’якше. — Та мені здається, я не дуже розуміюся на таких речах.
І до чого це вона веде? Що вона незаймана? Важко сказати, чи ця дівчина пуста, чи ця її дивна непорушність означає винятково повне внутрішнє самовладання.
— Розкажи мені про себе, — сказала Зукі. — Ти хочеш стати лікарем? Клайд дуже пишався цим.
— Але ж це обман. У мене закінчуються гроші й не клеїться з анатомією. Я ж бо люблю хімію. Робота лаборанта — це моя стеля, далі мені не судилося дістатись. Я в безвиході.
Зукі сказала їй:
— Тобі слід познайомитись із Деррілом Ван Горном. Він намагається вивести всіх нас із безвиході.
Дженніфер несподівано всміхнулася, її невеличкий плоский носик побілів від напруги. Її передні зуби були округлі, як у дитини.