— Яке звучне ім’я, — мовила вона. — Схоже на вигадане. Хто він такий?
Але ж вона мала, подумала Зукі, чути про наші шабаші. Цю дівчину важко прогледіти: латки неприродної невинності, мовби життя помилувало її, блокували телепатію, як свинець блокує рентгенівські промені.
— Ой, це такий ексцентричний моложавий чоловік середнього віку, який купив старий маєток Леноксів. Ну знаєш, ту стару цегляну споруду біля пляжу.
— Плантація з привидами, так ми її називали. Мені було п’ятнадцять, коли батьки переїхали сюди, але я так і не розвідала ту місцину як слід. Вона має коштувати купу грошей, хоча на карті видається пусткою.
Нахабнюча тропічна Ребекка принесла їхню каву у важких білих чашках «Немо» і золотаві коржики; разом із чіткими теплими пахощами цього всього над лакованим столом понісся пряний запах, який Зукі приписала до офіціантки, до її широкого таза і грудей кольору кави, коли та нахилилася, щоб розставити чашки й тарілки.
— Чи пані хочуться ще чогось? — спитала офіціантка, дивлячись на них з-понад своїх величезних горбів. Її голова видавалася якоюсь маленькою і м’язистою — чорне волосся заплетене рядами тугих косичок — понад масою плоті.
— А є вершки, Ребекко? — спитала Зукі.
— Зарас принесу, — сказала вона їм, ставлячи невеличкий алюмінієвий глечик, — можете звати тсе «вершки», якщо хочеш, але молоко — от що бос привозит зранку.
— Дякую, люба, я хотіла сказати «молоко».
Але, задля невеличкого жарту, Зукі швидко проказала про себе біле закляття «Sator arepo tenet opera rotas», і молоко потекло густе й жовтувате, ставши вершками. На поверхні її кави заплавали невеличкі згусточки. Коржик перетворився на маслянисті шматочки в неї в роті. Крізь ліс її смакових рецепторів пострумували індіанські привиди кукурудзяного борошна. Вона проковтнула і сказала про Ван Горна:
— Він милий. Сподобається тобі, треба тільки звикнути до нього.
— А що з ним не так?
Зукі обтерла крихти зі своїх усміхнених губ.
— Спершу він здається грубим, та насправді це лише маска. Від нього нема ніякої небезпеки, будь-хто може впоратись із Деррілом. Ми з кількома подругами граємо в теніс на його фантастичному критому корті, який він звів. Ти граєш?
Округлі плечі Дженніфер знизали.
— Трошки. Здебільшого в літньому таборі. Ми з друзями, бувало, ходили грати на університетські корти.
— А як надовго ти плануєш затриматись тут, поки не повернешся в Чикаго?
Дженніфер дивилася, як згустки кружляють у її каві.
— Трохи побуду. Часу може знадобитися аж до літа, щоб продати будинок, а в Кріса, як виявилось, не так уже й багато роботи, і ми гарно ладнаємо; як і завжди. Може, й зовсім не буду повертатися. Як я вже й казала, у «Майкл Різ» усе йшло не так уже й добре.
— У тебе були проблеми з чоловіками?
— О, ні, — її очі піднялися, показуючи попід блідими райдужками півмісяці чистої, молодої білизни`. — Не схоже, щоб чоловіки так уже й цікавились мною.
— Але ж чому? Якщо дозволиш сказати це тобі — ти красуня.
Дівчина опустила очі.
— Ну хіба не дивне молоко? Таке густе й солодке. Цікаво, чи часом не зіпсулося.
— Ні, думаю, воно надзвичайно свіже. Ти не їси коржик.
— Я спробувала шматочок. Ніколи особливо не любила їх, це ж просто смажене тісто.
— От тому ми, род-айлендці, й любимо їх. Вони такі, як є. Тоді, якщо ти не хочеш, я доїм твій.
— Мабуть, я роблю щось не так, і чоловіки це відчувають. Іноді обговорювала це з подругами. Своїми подругами.
— Жінці потрібні подруги, — благодушно сказала Зукі.
— Але і їх у мене було не так багато. Чикаго — жорстоке місто. Ці жіночки-пташечки з нацменшин, що вчаться цілу ніч і мають відповіді на всі питання. А як спитаєш у них щось особисте, типу що ти робиш не так із чоловіками, яких зустрічаєш, вони відразу ж затикаються.
— Взагалі-то, важко поводитись правильно з чоловіками, — сказала їй Зукі. — Вони дуже сердяться на нас, бо ми можемо мати дітей, а вони — ні. Вони дуже заздрять, бідолашки; Дерріл каже так. От тільки я не знаю напевне, вірити йому чи ні; як я вже й казала, багато що в його характері — суцільна маска. Днями під час обіду він намагався пояснити мені свої теорії, всі вони якимось чином пов’язані з хімікатом, назва якого починається зі слова «село».
— Селен. Це магічний елемент. У ньому криється секрет дверей в аеропортах, які автоматично відчиняються перед тобою. А ще він забирає зелений колір зі скла, який виникає на ньому через залізо. Селенова кислота розчиняє золото.