Це зробило рахунок п’ять-один, і настала черга Дженні подавати. Коли вона підкинула м’яч, той перетворився на яйце, яке розбризкалось по всьому її піднятому обличчі, розбившись об струни. Зукі з відразою кинула свою ракетку, й та обернулася змією, котра не мала куди заповзти, бо низ купола щільно приставав до поверхні; та тварюка, проклята ще на зорі творіння, нестямно виверталася латинськими «S» і грецькими дзетами, рухаючись туди-сюди через криваве покриття AsPhlex, що обрамлювало зелений корт, його діаграмні лінії та межі.
— Ну все, — оголосила Зукі. — Годі. Гру скінчено.
Крихітка Дженні, такою невідповідно жіночною хустинкою, намагалася стерти з очей павутинистий, водянистий білок і жовток із цяточкою крові. Яйце було запліднене. Зукі взяла її носовичок і допомогла їй.
— Мені прикро, дуже прикро, — сказала вона. — Вони просто не зносять поразки, це жахливі жінки.
— Принаймні, — вибачливо погукала з-за сітки Александра, — те яйце не було бовтуном.
— Усе гаразд, — мовила Дженніфер, дещо задихана, та її голос, однак, рівний. — Я знала, що в усіх вас є сили. Мені розповіла Бренда Парслі.
— От дурна балаболка, — сказала Джейн Смарт.
Двоє інших відьом підійшли до сітки, щоб допомогти витерти обличчя Дженніфер.
— У нас немає таких сил, яких не має й вона, по тому як лишилася сама.
— То це все, що треба, — щоб тебе покинули? — спитала Дженні.
— Або покинути когось самій, — сказала Александра. — Дивно, але різниці нема жодної. Хоча й здається, ніби має бути. Хай там як, вибач за яйце. А от моє стегно завтра буде чорно-синє, бо Зукі заморозила мене; насправді так не грають.
Зукі відповіла:
— Я грала так само, як ти поводилася зі мною.
— Та ти просто неправильно відбила ті подачі, це ж ясно як божий день, — гукнула Джейн Смарт; вона відійшла до краю корту, шукаючи щось.
— І я так подумала, — м’яко сказала Дженніфер, підлещуючи решті, — ви тримаєте голову надто високо, принаймні на бекхендах.
— Але ж ти не бачила.
— Бачила. А ще ви маєте тенденцію випрямляти коліна під час удару.
— Я так не роблю. Ти ж маєш бути моєю партнеркою. Ти ж маєш підбадьорювати мене.
— Ви грали чудово, — покірно сказала дівчина.
Джейн повернулася, тримаючи у складеній човником долоні купку чорного піску, якого накопала пальцями з боку корту.
— Заплющ очі, — наказала вона Дженніфер і кинула пісок прямісінько їй в обличчя.
Магічним чином липкі залишки яйця випарувались, втім залишивши бруд, який надавав плавним, зведеним угору рисам закляклого варварського вигляду, ніби дівчина наділа маску в цяточку.
— Мабуть, прийшов час прийняти ванну, — зауважила Александра, по-материнськи глянувши на замурзане обличчя Дженніфер.
Зукі подумала, як же вони зможуть прийняти ванну як завжди, коли серед них ці чужинці, і звинуватила себе, бо надто поспішила запросити їх.
Це була провина її матері; вдома, у штаті Нью-Йорк, за обіднім столом завжди збиралися чужі люди, люди з вулиці, замасковані янголи, як гадала її матір. Уголос Зукі запротестувала:
— Але ж Дерріл ще не грав! І Крістофер, — додала вона, хоча хлопець був апатичний і вперто нездатний.
— Щось не бачу, щоб вони поверталися, — зауважила Джейн Смарт.
— Так, треба йти й робити щось, бо ще застудимось, — сказала Александра.
Вона взяла вологий носовичок Дженні (з вишитою «J») і складеним кутиком почала прибирати, піщинка за піщинкою, пісок зі слухняного круглого лиця дівчини, що піднялось до цього прояву уваги, ніби рожева квітка до сонця.
Зукі відчула напад ревнощів. Махнула руками і сказала:
— Ходімо в будинок, — хоча з її м’язів ще не вийшов весь теніс. — Хіба що, може, хтось хоче зіграти один на один.
Джейн мовила:
— Може, Дерріл.
— Ой, він надто гарно грає і просто порве мене.
— Я так не думаю, — м’яко сказала Дженні, яка бачила розминку їхнього господаря, однак усе ще не розгледіла всю його дивовижність. — Ви в набагато кращій формі. А він доволі дикий, так?
Джейн Смарт сказала холодно:
— Дерріл Ван Горн — найцивілізованіша людина, яку я знаю. І найтолерантніша. — І дратівливо продовжила: — Лексо, люба, годі вже колотитися там. Усе одно змиється у ванні.
— А я не взяла із собою купальника, — мовила Дженніфер, її розширені очі бігали від обличчя до обличчя.
— Там темно, ніхто нічого не побачить, — сказала їй Зукі. — Або, якщо хочеш, можеш збігати додому.
— О, ні. Там надто гнітюче. Ніяк не перестану уявляти собі, як у повітрі звисає татове тіло, й боюся піднятися перебрати речі на горищі.