Він похмуро мовив:
— А як же молодий Кріс? Він також ще не грав.
— Я певна, він не хоче, — сестринським тоном озвалася Дженніфер.
— Я не гравець, а смердючка, — погодився хлопець.
Він дійсно смердить, фе, подумала Зукі. Дівчина його віку була б така потішна, жвава й соціально чутлива, вбираючи враження, перетворюючи їх на флірт і симпатію, обертаючи цю кімнату на свою павутину, своє гніздечко, свій театр. Зукі почувалася трохи нестямно, стоячи й куйовдячи своє волосся, балансуючи на грані грубості й ексгібіціонізму й достоту не розуміючи, що було тому виною, хіба почувала деяку ніяковість через те, що привела сюди Ґебріелів — ніколи знову! — і не мала сексу з чоловіком, відколи два тижні тому Клайд наклав на себе руки. Днями вона посеред ночі спіймала себе на тому, що думає по Еда, міркує, що він робить там, у підпіллі, з тією малою задрипаною селючкою Дон Поланскі.
Дерріл, сприйнятливий і чуйний у своїй грубій манері, звівся у своїх червоних спортивних штанах і вдягнув пурпурову жилетку й помаранчеву мисливську кепку «Дей-Ґло» з козирком і вухами, яку часом надівав задля жарту, і підняв свою ракетку, алюмінієвий «Хед».
— Один швиденький сет, — застеріг він, — з тай-брейком до семи очок, якщо закінчимо шість-шість. Якщо перша подача перетвориться на жабу, тобі штраф. Може, хтось хоче подивитися?
Ніхто не хотів, усі чекали на свій té. Тож двоє, самотньо, ніби подружня пара, вийшли в сірий надвечірок — тихі ліси, лавандові кущі й емальована зелень неба на сході — до купола з його цвинтарною закритістю й тишею.
Гра пройшла шикарно; Дерріл не лише грав, як робот, виглядаючи незграбно, однак діючи непогрішно, але й витягував із Зукі неймовірні удари, неможливі підбирання перетворились на співучі вильоти; сегментовані горизонталі й вертикалі корту мініатюризувались її надприродною швидкістю і вправністю. М’яч зависав, ніби місяць, коли вона неслась до нього; її тіло стало інструментом думки й потрапляло туди, куди їй хотілося. Вона навіть спромоглася на два верхніх бекхенди. На піку своїх подач вона натягувалась, як лук, що випускає стрілу. Вона була Діаною, Ізідою, Астартою. Вона була жіночою грацією та силою, що в цей срібний момент скинула із себе накидку поневолення. По кутках мишасто-сірого купола згромадився морок; небесні ілюмінатори висіли вгорі, як велетенська аквамаринова корона; її очі більше не бачили свого темного опонента, що брьохався, тупцяв і сопів із дальнього боку від сітки. М’яч усе повертався і, на швидкості, зринав у неї перед обличчям, ніби хижак, що повсякчас перероджується з фарбованого асфальту. Стук, стук, продовжувала відбивати вона, і м’яч знай меншав і меншав — до розміру гольфового м’яча, до розміру золотої горошини, і нарешті з чорнильного дальнього боку від сітки не почулося відбивання, лише глухий, шкірянистий звук, і гра завершилась.
— Це просто блаженство! — гукнула Зукі тому, хто там був.
Звідтіля продерся й гримнув голос Ван Горна:
— Я прислужився тобі, а як на рахунок прислужитися мені?
— О’кей, — сказала Зукі. — Що мені зробити?
— Поцілувати мене в зад, — хрипко промовив він.
Він підставив його їй через сітку. Той був волохатий, чи то пухнастий, залежно від вашого ставлення до чоловіків. Крутнув ліворуч, праворуч…
— Посередині, — попросив він.
Запах здавався повідомленням, яке йому треба було донести, словом, принесеним здаля, не те щоб цілком несолодкий, подув верблюжого секрету, що доносився крізь поли шовковистих наметів табору Владики драконів у пустелі Гобі.
— Дякую, — сказав Ван Горн, натягуючи штани. У темряві він звучав, як нью-йоркський таксист, деркуче.
— Я знаю, тобі це здається чимось дурним, але воно дає мені підсилення достобіса.
Вони разом піднялися пагорбом, піт Зукі запікався на її шкірі. Вона міркувала, як їм удасться провести все у ванній разом із Дженніфер Ґебріел, що не виказувала жодного наміру піти.
Всередині будинку її неотесаний братик сидів сам у бібліотеці, читаючи грубу синю книгу, яка, як побачила Зукі, зиркнувши йому через плече, виявилася зв’язкою коміксів. Чоловік у плащі, в темно-синій масці із загостреними вухами: Бетмен.
— Повна, хай йому, колекція, — похизувався Ван Горн. — Влетіло мені в копієчку, особливо ті, що старіші, ще з часів війни, які, якби мені в дитинстві стало клепки зберегти, принесли б мені цілий статок. Господи, я змарнував ціле дитинство, чекаючи випуску за наступний місяць. Мені подобався Джокер. Подобався Пінгвін. Подобався Бетмобіль у тому підземному гаражі. Ви обоє надто молоді, аби зацінити, що воно таке.