Хлопець вичавив із себе ціле речення:
— Його показували по телеку.
— Так, але вони там перегравали. Не треба було робити того. Обернули його на смішки, а це ознака до дідька поганого смаку. Он у старих коміксах — отам справжнє зло. Те біле обличчя марилось мені у снах, я не жартую. А як тобі Капітан Марвел?
Ван Горн витягнув з полиці ще одну зв’язку, переплетену червоним, а не синім, пристрасно й водночас комічно гримнувши «Ша-ЗАМ!» На подив Зукі, він умостився в крісло й заходився гортати сторінки, його велике обличчя задоволено хиталося.
Зукі пішла на слабке звучання жіночих голосів крізь довгу залу занедбаного поп-арту, невеличку кімнатку нерозпакованих коробок і подвійні двері, що вели до встеленої сланцем ванної. Світло ламп у круглих ребристих западинах було приглушене до мінімуму. Червоне вічко програвача спостерігало за м’яким плином Шубертової сонати. Над поверхнею води стриміли три голови із заколотим волоссям. Голоси шелестіли, і жодна голова не повернулася подивитися, як Зукі роздягається. Вона вислизнула з численних цупких шарів тенісного одягу й оголена пройшла крізь вологе повітря, сіла на кам’яному краї й вигнула спину, щоб віддатися воді, спершу до нестерпного пекучій, а тоді вже ні, ні. Ох. Неквапно вона перетворилася на нову сутність. Вода, ніби сон, забирає геть нашу природну важкість. Навколо неї бовтались знайомі тіла Александри і Джейн; хвилі від них та від неї злилися в єдиному цілющому хвилюванні. Кругла голівка й округлі плечі Дженніфер Ґебріел покоїлися в центрі її поля зору; круглі груди дівчини плавали попід самою поверхнею прозорої чорної води, і в ній її стегна й ноги виглядали куценькими, як у незапланованого зародка.
— Ну хіба не славно? — спитала в неї Зукі.
— І правда.
— І він керує всім цим, — пояснила Зукі.
— Він приєднається до нас? — спитала Дженніфер боязко.
— Не думаю, — сказала Джейн Смарт, — не сьогодні.
— З поваги до тебе, люба, — докинула Александра.
— Я почуваюся затишно. Це ж правильно?
— А чому ні? — спитала одна з відьом.
— Почувайся затишно, поки можеш, — порадила інша.
— Ці лампочки, вони як зірки, правда ж? Ну тобто, вони так розсипані.
— Дивись.
Вони вже всі вміли керувати там усім. Одним натиском пальця від’їхав дах. Перші бліді кульчики — планети, червоні гіганти — показали, що надвечіркове материнське бірюзове склепіння — це ілюзія, ніщо. Існують сфери поза сферами, кожна з них прозорішає або ж згущується з плином днів і років.
— Боже милий. Тепер ми надворі.
— Сскажи.
— Але мені, однак, не холодно.
— Температура зростає.
— Як гадаєте, скільки грошей він вклав у це?
— Тисячі.
— Але для чого? З якою метою?
— Для нас.
— Він любить нас.
— Лише нас?
— Ми точно не знаємо.
— Це не корисне питання.
— Хіба вам не подобається?
— Так.
— Ссаме так.
— Але, думаю, нам із Крісом уже час додому. Треба погодувати тварин.
— Яких тварин?
— Фелісія Ґебріел казала, що нам не варто марнувати протеїн на тварин, коли в цей час в Азії всі голодують.
— А я й не знала, що Клайд і Фелісія мали тварин.
— Не мали. Але невдовзі по тому, як ми сюди переїхали, хтось уночі підкинув у наше «вольво» цуценя. А трохи згодом прибився кіт.
— А тепер поглянь на нас. Ми всі маємо дітей.
— Бідолашні занедбані малі замазури, — сказала Джейн Смарт жартівливим тоном, який вказував на те, що вона імітує інший голос, голос «звідтіля», що розпускає недоброзичливі плітки про них.
— Ну, от мною дуже опікувались у дитинстві, — кинула Зукі, — і це тиснуло. Озираючись на ті дні, я не думаю, що батьки робили мені якусь послугу, лише вирішували якісь власні проблеми.
— Не можна жити чиїмось життям за них, — ухильно сказала Александра.
— Жінкам слід припинити прислужувати всім, а тоді психологічно мститися. Це було нашою політикою аж дотепер.
— О. Оце дійсно добре, — сказала Джейн.
— Це терапія.
— Закрий дах. Хочу затишку.
— І заткай того єбучого Шуберта.
— Як зайде Дерріл.
— З тим бридким пацаном.
— Крістофером.
— То хай заходять.
— Мм. А ти сильна.
— Моє мистецтво, воно надає мені мушкуль нафіть піт ніхцями, типу.
— Лексо. Скільки текіли було у твоєму чаї?
— А до котрої працює супермаркет на дорозі до Олд-Віку?
— Гадки не маю, давно вже не ходжу туди. Якщо чогось немає в суперетті в центрі міста, ми його не їмо.