— А як гадаєте, якого кольору будуть їхні діти?
— Бежевого.
— Мокки.
— А виглядає, ніби він дуже настирний?
— Не зовсім.
— А як же гарно вона говорить!
— О Господи, проблема молодості й краси в тому, що ніхто не допомагає тобі оцінити її. Коли мені було двадцять два і я була в самому розквіті, все, чим я переймалась, — це як би догодити свекрусі, краще б була така ж вправна в ліжку, як ті шльондри, яких Монті знав у коледжі.
— Це як з багатством. Знаєш, що маєш щось, але жлобишся використати його переваги.
— Не виглядає, щоб Дерріл дозволяв цьому хвилювати себе.
— Точно, а наскільки він багатий?
— Я знаю, що він і досі не заплатив Джо.
— Отакі вони, багатії. Бережуть свої гроші й накопичують відсотки.
— Пильнуй, люба.
— Як тут не пильнувати?
— У мене зморщилися пальці.
— Може, пора перевірити, чи амфібії зможуть знести яйця на суші.
— Окі-докі.
— Ось так.
Плескаючись, вони незграбно повилазили: срібло, народжене зі свинцю в хімічній метушні. Намацали рушники.
— Ну й де він?
— Спить? Я влаштувала йому добрячу гру, якщо можна так сказати.
— Кажуть, якщо не користуватися олійкою, після певного віку вода стає шкідливою для шкіри.
— У нас є олії.
— Цілі відра олій.
— Витягнись. Ти й досі розслаблена?
— О так. Дуже розслаблена.
— А от ще трохи, прямо під твою красиву цицю. Вона як маленький рожевий п’ятачок.
Посеред темряви кімнати не було нічого дивного в тому, що вони все бачили, бо ж зіниці всіх чотирьох розширились, ніби заливаючи свої сірі, світло-карі, темно-карі й сині райдужки. Одна з відьом щипнула Дженніфер за фальшивий сосок і спитала:
— Щось відчуваєш?
— Ні.
— Добре.
— Не соромишся? — спитала друга.
— Ні.
— Добре, — промовила третя.
— Ну хіба ж вона не славна?
— Славна.
— Просто подумай: «Пливу».
— Таке відчуття, ніби я лечу.
— У нас те саме.
— Постійно.
— Ми тебе прекрасно розуміємо.
— Просто вбивче відчуття.
— Мені подобається бути жінкою, дуже, — сказала Зукі.
— Могла б і змовчати, — сухо сказала Джейн Смарт.
— Я до того, що це не просто пропаганда, — не вгавала Зукі.
— Крихітко моя, — приказувала Александра.
— О, — округлила губи Дженні.
— Ніжніше. Ще ніжніше.
— Це рай.
— Я тут подумала, — підкреслено сказала по телефону Джейн Смарт, начеб упевнена, що їй перечать, — що вона була аж надто симпатична. Надто скромна, як та Аліса в Країні чудес. Гадаю, вона щось замислила.
— Але що ж це може бути? Всі ми бідні, як церковні миші, ще й джерело міських скандалів до того ж.
Розум Александри все ще перебував у її майстерні, біля напівнарощених каркасів двох летючих жінок, що трималися за руки. Вона міркувала, то тут, то там поплескуючи по купках просоченого клейстером нарізаного паперу, чому ж їй не вдається набратися впевненості, яку вона вкладала у свої маленькі глиняні фігурки, її крихітні, об’ємисті крихітки, зроблені, щоб затишно стояти на кавових столиках і камінних полицях віталень.
— Задумайся над цією ситуацією, — направила її Джейн. — Неждано-негадано вона лишається сиротою. Вочевидь, у Чикаго вона добряче наварила каші. Будинок надто великий, щоб вистачало грошей обігрівати його і сплачувати рахунки. Одначе йти їй нема куди.
Віднедавна почало здаватися, ніби Джейн поклала собі отруювати все на світі. За вікном у холодному вітрі поки що безсніжної зими гойдалося по-гороб’ячому коричневе гілля, а розхитану годівничку слід було поповнити. Діти Споффордів були вдома на різдвяні канікули, але побігли на ковзанку, викраявши Александрі годину для роботи; не можна марнувати її.
— А мені здалося, Дженніфер гарно вписалася, — сказала вона Джейн. — Не треба відвертатися від неї.
— А ще не треба їхати з Іствіка, — несподівано сказала Джейн. — Ну хіба ж не жахливо те, що сталося з Едом Парслі?
— А що з ним таке? Повернувся до Бренди?
— Скоро повернеться додому по шматочках, — такою була жорстока відповідь. — Вони з Дон Поланскі підірвалися в будинку в Нью-Джерсі, виготовляючи бомбу.
Александра пригадала його примарне обличчя у вечір концерту, її останній погляд на Еда, на його забарвлену густо-зеленим ауру й кінчик довгого, зарозумілого носа, за який ніби потягнули, і його обличчя розповзлося по боках, як гумова маска. Ще тоді вона могла сказати, що він приречений. А ця різка ремарка Джейн про те, що він повернеться додому по шматочках, різонула Александру, її зігнута рука зі слухавкою в долоні відсахнулася геть, разом із голосом Джейн у ній, а її очі й тіло пропустили крізь себе віконні рами, ніби паралельні дротинки яйцерізки.