Талант Зукі до імітації запрацював на повну силу; Александра вже бачила, як її горішня губа видається й химерно морщиться.
— …і присвятити їх, ці чудесні сили, намаганню виправити страшенну, люба моя, недугу, що отруює кров нашій нації. Сказала, що нація бореться зі зловісним закляттям, і глянула мені просто у вічі.
— А ти що зробила?
— Усміхнулась. Це ж не я завезла його аж у Нью-Джерсі з загоном піротехніків, а Дон. До речі, після товстуна про неї майже не згадували більше. Взагалі не говорили. Вочевидь, її шматків так і не знайшли, лише якісь клапті одягу, певно, дістали з шафи. Вона була така мала нечупара, мабуть, вилетіла крізь стелю. Прийшли Поланскі, чи як їх там, вітчим із матір’ю, вдягнені, як наче з кіна тридцятих. Думаю, вони не часто вилазять зі свого трейлера. Я все дивилася на матір і міркувала про акробатику, якою вона займається в тому цирку, й мушу визнати, що фігуру вона зберегла; але обличчя. Це якийсь жах. Таке жорстке, вкрите такими штуками, як ото бувають на п’ятці від поганого взуття. Ніхто не знав, що їм казати, бо ж дівка була просто Едовою поблядушкою, до того ж офіційно не мертвою. Навіть Бренда як слід не знала, як приймати їх на порозі, бо ж ця сімейка якоюсь мірою є коренем її бід, одначе мушу визнати, що справилася вона блискуче: повелася дуже чемно, як grande dame, висловила їм свої співчуття зі сльозами на очах. Я знаю, Бренда не з нашої когорти, але я дійсно захоплююся тим, як вона опанувала себе і якось таки розгребла свою ситуацію. До речі, про ситуації…
— Так? — як по команді спитала Александра.
Александра знічев’я ставила пальцями цяточки на запрілих нижніх шибках свого кухонного вікна — підсвідомо зображуючи сніг, чи, може, ластовиння Зукі, чи дірочки в телефонній слухавці, чи кольорові цятки, якими Нікі де Сен Фаль прикрашала своїх «Нан». Александрі було радісно, що Зукі знову розмовляє з нею; іноді їй ставало страшно, що разом із Зукі вона втратить увесь зв’язок зі світом щоденних подій і просто вилетить у стратосферу, подібно до того, як крихітку Дон винесло з того будинку в Нью-Джерсі.
— Мене звільнили, — сказала Зукі.
— Крихітко! Не вірю! Не може бути, ти ж єдине, що є світлого в тій газеті.
— Ну, скажімо, я звільнилася сама. Той хлопчик, який тепер на місці Клайда, у нього таке якесь єврейське прізвище, ніяк не запам’ятаю, Берштейн чи Бірнбаум, навіть не хочу запам’ятовувати, скоротив мій некролог на Еда до двох дурнуватих абзациків; сказав, що на цьому тижні в нас проблема з місцем, бо у В’єтнамі загинув черговий місцевий бідолаха, але ж я знаю, це тому, що йому розповіли, ніби Ед був моїм коханцем, і він боїться, що я розійдуся у статті й усі сміятимуться. Колись давно Ед подарував мені свої вірші, написані у стилі Боба Ділана, і я вставила в текст кілька, однак не стала б і скаржитись, якби до мене прийшли й попросили прибрати їх; та вони вирізали навіть текст про те, як він заснував Групу за справедливе розподілення житла й був у трійці найуспішніших студентів Гарвардської школи богослов’я. Тож я кажу тому пацану: «Ти ж тільки-но приїхав у Іствік і, мені здається, ще не розумієш, як тут любили Еда Парслі», а цей браунський сцикун усміхнувся й каже: «Я чув, як його любили», а я йому: «Я йду. Я завжди старанно працюю над статтями, і містер Ґебріел майже ніколи не вирізав жодного слова». Через це його нестерпна хлоп’яча посмішка лише збільшилась, тож мені не зосталося нічого, окрім як вийти геть. Щоправда, перш ніж вийти, я забрала в нього з рук олівець і розламала просто йому перед носом.
Александра засміялася, вдячна, що має таку браву подругу, тривимірну подругу, не таку, як ті злі клоунські обличчя в її кімнаті.
— Ого, Зукі, ти й справді так зробила?
— Так, навіть сказала: «Ні пуху тобі», й кинула на стіл кавалки олівця. Кляте мале жиденя. Але що ж мені тепер робити? Все, що в мене є, — це якісь сімсот доларів у банку.
— Може, Дерріл…
За будь-якої пори думки Александри відносило до Дерріла Ван Горна: до його палкого обличчя зі слинявими цятками й певних запилюжених закутів його будинку, що чекали на жіночу руку, і до тих моментів, як той момент заціпеніння по тому, як він, прогарчавши своїм хрипким реготом, клацав щелепою, і світу доводилося розлучитися зі скороминущими чарами. Ці о`брази навідували мозок Александри не на запрошення чи з якоюсь метою, а находили, як ті хвилі радіостанції, що перекривають одна одну, коли їдеш звивистою дорогою. В той час як Зукі з Джейн, здавалося, набралися свіжих сил і пристрасті з їхніх ритуалів на острові, Александра вважала, що її незалежне існування перейшло, по суті, від глини до паперу, а її живильні зв’язки з природою ослабли. Вона відпустила свої троянди в зиму невгноєними, не зібрала листя, як це бувало в інші листопади, весь час забувала поповнити годівничку й більше не піклувалася погрюкати у вікно, щоб прогнати геть жадібних сірих білок. Вона загорнулася в апатію, це помітив навіть Джо Маріно, і це його нітило. Нудьга з дружиною — це частина суспільного договору, одначе нудьга з коханкою підриває чоловіка. Все, чого хотілося Александрі, — це опустити свої кості в гарячу тикову ванну, схилити голову на скуйовджений, кудлатий торс Ван Горна і слухати, як Тайні Тім виводить з програвача: «Під сонцем танцювати, під місяцем кохати, весело жити-поживати!»