Зукі обожнювала свою нову роботу: проникати в будинки людей, навіть на горища, в підвали, пральні й обхідні коридори, було ніби спати з чоловіками, послідовністю злегка відмінних смаків. Не існувало двох домівок із подібними стилями чи запахами. Енергійна метушня в будинки і з будинків і вгору-вниз сходами, постійне вітання і прощання з людьми, котрі й самі перебували в русі, і спекуляції всім цим апелювали до її пригодницького духу й кидали виклик її шарму. Згорблене сидіння над друкарською машинкою, цілісінький день вдихаючи сигаретний дим від інших людей, було нездоровим ділом. Вона записалася на вечірній курс у Вестерлі, успішно склала іспити й уже до березня отримала ліцензію на продаж нерухомості.
Джейн Смарт і надалі давала уроки, заміняла органістів у церквах Південного округу й займалася на віолончелі. Серед Бахових сюїт без акомпонементу були певні — Третя, з її чудовими бурре, Четверта, з її першою сторінкою октав і спадних третіх, що перетворюється на вируючий, невтішний протест, і майже неможлива Шоста, написана для інструмента з п’ятьма струнами, — в яких вона долала такти разом із самим Бахом, його розум точно граничив з її власним, його померла пристрасть, ще навіть менша за розвіяний попіл, розтягувала пальці й сповнювала тріумфом її мозкові частки, його настирливий сумнів у гармоніях ставав операцією її власної згубної душі. Тож ось воно — безсмертя, задля якого чоловіки зводили свої піраміди й приносили криваві жертви, ось воно — відродження старого, працьовитого лютеранського Kapellmeister і дружинойоба в нервовій системі незаміжньої жінки другої половини двадцятого сторіччя, що вже пережила свій розквіт. Ой небагато ж комфорту це приносить його костям. Однак його музика таки промовляла, у своєму синтаксисі варіацій і реприз, реприз і варіацій; механічні процедури, стиснені до форми певного духу, подув, що хвилює її стрімку математику, ніби ті кроки, які робить вітер по нерухомій, чорній воді. Це було причастя. Джейн нечасто бачила Неффів тепер, коли вони стали частиною кола, яке Бренда Парслі зібрала навколо себе, і почувалася б нескінченно самотньою, якби не збори в Дерріла Ван Горна.
Там, де колись їх було троє, а затим четверо, нині збиралося вже шестеро, а бувало й восьмеро, коли Фіделя з Ребеккою включали до забав — наприклад, до гри в контактний футбол, в який вони грали мішечком із квасолею в довгій, лункій вітальні, відсунувши вбік і зваливши попід картинами, ніби мотлох на горищі, гігантський вініловий гамбургер, обшиті шовком коробки «Брілло» і неонову веселку. Певне презирство до матеріального світу, ненажерливий апетит до нематеріальних душ не давав Ван Горну бути дбайливим власником своїх пожитків. Паркет підлоги в музичній залі, який він відшліфував і вкрив поліуретаном за значну суму, вже носив на собі численні отвори, продовбані ніжкою віолончелі Джейн Смарт. Стереосистему у ванній настільки часто заливали, що кожна пластинка відтворювалась із рипінням і потріскуванням. А що найприкріше — якимось незбагненним чином однієї ночі проколовся купол над тенісним кортом, і здутий брезент тепер незграбно валявся серед снігу й холоду, ніби шкіра забитого бронтозавра, очікуючи на прихід весни, бо Дерріл не бачив сенсу напружуватись і щось робити з ним, доки корт знову не можна буде використати як літній майданчик. В їхніх іграх у контактний футбол він завжди був одним з квотербеків, його короткозорі, налиті кров’ю очі крутилися, поки він відходив зробити пас, кутики його рота поцятковані піною зосередженості. Він знай вигукував: «Кишеня, кишеня!», вимагаючи закрити його, бажаючи, щоб, скажімо, Зукі з Александрою заблокували Ребекку із Дженні, які саме насувалися на нього, в той час як Фідель забігав для бомби, а Джейн Смарт забігала гачок. Жінки сміялися й потішалися з гри, неспроможні сприймати її серйозно. Кріс Ґебріел рухався кволо, як зневірений янгол, що помилково потрапив у це доросле дуріння. Однак він усе одно зазвичай приходив, так і не знайшовши друзів свого віку; маленькі містечка Америки, як правило, бідні на людей його віку: всі вони в коледжах, у збройних силах або ж починають кар’єру посеред спокус і труднощів великого міста. Дженніфер багато днів працювала з Ван Горном у його лабораторії, відмірюючи грами й децилітри кольорових порошків та рідин, розкладаючи вкриті тією чи іншою сумішшю великі мідні листи під батареями горішніх ламп сонячного світла, поки крихітні дроти вели до лічильників, що вимірювали електричний струм. Один різкий смик стрілки, збагнула Александра, і на Ван Горна посипляться багатства, більші за всі коштовності Сходу; а тим часом навколо панували їдкий і затхлий сморід, витягнутий із підземелля всесвіту, громаддя нечищених алюмінієвих ванночок, розлиті й розкидані елементи, пластикові сифони, затуманені й поплавлені, начеб від сульфурного окислення, скляні мензурки, перегінні куби із застиглим чорним осадом, ствердлим на дні й на боках. Дженні Ґебріел, у заляпаному халаті й великих, незграбних сонячних окулярах, які вони з Ван Горном носили в нескінченному синьому світінні, рухалася поміж цього багатообіцяльного хаосу з цікавою владністю, з твердою рукою і по-тихому рішуча. Тут, як і в їхніх оргіях, дівчина — звісно ж, уже давно не дівчина, насправді ж лише на десять років молодша за Александру, — рухалась нестримна і, деякою мірою, незаймана, одначе ж поміж них, спостерігаючи, корячись, звеселяючись, не осуджуючи, начеб нічого не було для неї чимось новим, хоч її попереднє життя видавалося винятково невинним, звичайним варварством, начеб там, у Чикаго, вона прислуговувала, аби лиш утриматись у своїй цитаделі. Зукі якось розповідала іншим, що в «Немо» дівчина фактично зізналася їй, що й досі незаймана. Однак дівчина відкривала їм своє тіло з певною безсоромною простотою під час купань і танців і корилася їхнім пестощам із чуттєвістю й поступливістю. Дотик її рук, не різко сильний, як у Джейн з її мозолистими пальцями, і не стрімкий і вкрадливий, як у Зукі, мав свою власну проникливість — ніжну, неспішну, ніби прощаючись, у ньому було щось пробачливе, ковзке, допитливе, щось, що проникало аж до кісток. Александра любила, коли Дженніфер натирала її олією, а вона лежала, розтягнувшись, на чорних подушках чи кількох шарах рушників, розстелених на сланцях; волога ванної, огортаючи її, підносилася поміж ароматів алое, кокосу, мигдалю, лактату натрію й екстракту валеріани, аконіту та індійських конопель. В запітнілих дзеркалах, які Ван Горн установив із зовнішнього боку дверей душу, блискотіли складки й вигини плоті, а молодша жінка, бліда й ідеальна, як порцелянова фігурка, відображалася в тих вигнутих, глибоких відстанях, що створюють дзеркала, стоячи навколішках. Жінки придумали гру під назвою «Прислужи мені», таку собі шараду, однак зовсім не подібну до тих шарад, що Ван Горн намагався влаштовувати в себе у вітальні, коли вони напивалися, і які провалювались від вибухів телепатії й незграбного завзяття його власної мімікрії, котра нехтувала дослівними наказами й натомість зводилася до одного лютого виразу обличчя на кшталт розгорнутих заголовків, як то «Історія занепаду та загибелі Римської імперії», «Страждання молодого Вертера» чи «Походження видів». «Прислужи мені», — вимагали спраглі шкіри й душі, і Дженніфер терпляче натирала кожну відьму, розливаючи олію поміж насуплених складок, через плями, навколо набряків, тручись об волокна часу, скидаючи крихітні, пташині воркування співчуття й похвали.