— У тебе чудова шия.
— Я завжди вважала її надто короткою. Присадкуватою. Ніколи не любила свою шию.
— Ой, не треба так. Довгі шиї гротескні, вони пасують лише чорним.
— А в Бренди Парслі є адамове яблуко.
— Не треба лихословити. Думаймо про щось світле.
— І мене. Мене наступну, Дженні, — заблагала Зукі писклявим, дитячим голосом; вона імітувала його доволі вправно, а коли бувала накурена, не цуралася посмоктати великий палець.
Александра простогнала:
— Яке непристойне блаженство. Я валяюсь і ворочаюсь, як та льоха.
— Хвала Богу, ти не смердиш, як вона, — сказала Джейн Смарт. — Чи смердить, Дженні?
— Вона пахне солодким і чистотою, — стримано сказала Дженні.
З-попід цього прозорого дзвона невинності чи незнання її злегка гунявий голос долинав ніби здаля, хоча й чітко; у дзеркалах вона, стоячи навколішки, розміром, формою й лиском нагадувала одну з тих порожніх порцелянових пташок із дірочками з обох боків, з яких діти видобувають по кілька свистючих нот.
— Дженні, стегна, будь ласка, — попрохала Зукі. — Тільки повільно, надзвичайно повільно. І використовуй нігті. Не бійся зачепити внутрішній бік. Внутрішній бік колін — це чудо. Чудо. О Боже мій, — великий палець ковзнув їй до рота.