— Та Боже, — сказав він, — той бідолаха стояв там на Діґан, за кілька кварталів від найстрашніших нетрів у всій, блядь, країні, його могли грабанути й убити, якби ми не підібрали його.
Він мислить, як таксист, зрозуміла Александра. А пізніше він спитав у неї: «Чо б тобі не спробувати працювати хоча б із деревом? Думаєш, Мікеланджело колись марнував час на клей і старі газети?»
— Але ж куди підуть Кріс із Дженні? — спитала вона, трохи подумавши.
А ще її розум незручно гнітив Джо Маріно, котрий, навіть визнаючи, що Джина знову стала його родиною, був щораз більш ніжний і дбайливий до своєї колишньої коханки: приходив у різний час, кидав паличками їй у вікно й з усією серйозністю розводився в неї на кухні (вона більше не впускала його до спальні) про те, як кине Джину й вони з Александрою та її чотирма дітьми оселяться в якомусь будиночку десь на околиці, але не в самому Іствіку, може, біля станції Коддінгтон. Він був скромним, порядним чоловіком, без жодного умислу знайти собі нову коханку; це було б нечесно щодо команди, яку він зібрав. Александра все стримувала правду, що краще вже вона залишиться самотньою, аніж стане дружиною сантехніка; вже й так було паршиво з Озом та його хромом. Одначе, лиш подумавши щось настільки снобістське й недобре, вона відчувала провину, достатню, аби пом’якшитись і повести Джо нагору до ліжка. За зиму вона набрала сім фунтів, і, напевно, через цей невеличкий додатковий шар жиру їй було важче отримати оргазм; оголене тіло Джо на дотик було як той інкуб, а коли вона розплющувала очі, здавалося, капелюх і досі був у нього на голові: той абсурдний вовняний капелюх в клітинку з крихітними крисами й невеличкою, переливчастою пір’їнкою.
А може, це тому, що хтось десь прив’язав до Александриної сексуальності aiguillette.
— Хто зна? — у свою чергу спитала Зукі. — Не думаю, що вони самі знають. Вони не хочуть повертатися туди, звідки приїхали, це я точно знаю. Дженні настільки впевнена, що Дерріл близький до прориву у своїй лабораторії, що вона хоче вкласти в цей проект всю свою частку від будинку.
Ось це шокувало Александру і привернуло всю її увагу, чи то будь-яка розмова за гроші сама по собі є магічною, чи то раніше їй не здавалося, щоб Дерріл Ван Горн потребував грошей. Те, що всім їм потрібні гроші — чеки з допомогою на дітей дедалі більше затримувались, дивіденди на нулі через війну й перегріту економіку, батьки противляться бодай на долар підвищити плату за уроки Джейн Смарт, нові скульптури Александри коштують менше, ніж газети, з яких вони зроблені, а Зукі доводиться натягувати посмішку впродовж тижнів поміж комісіями, — було фактом і надавало їхнім невеличким торжествам пошарпаної галантності: марнотратство свіжої пляшечки «Wild Turkey», баночки кеш’ю чи бляшанки анчоусів. А в ці часи всенародного заколоту, коли ціле покоління віддане на поталу маркетингу і споживанню наркотиків, дедалі рідше якась дружина потайки стукала до них у задні двері, просячи грам зозулинцю, аби додати його до юшки з афродизіаком для свого захирілого чоловіка, чи вдова-любителька пташок, що прийшла по блекоту, аби отруїти сусідського кота, чи полохливий підліток, що сподівається виторгувати унцію дистильованого гроняка або дроку, щоб нав’язати свою волю світу, ще поки сповненому гігантських можливостей і напакованому ще не звіданими скарбами, ніби стільники медом. Під покровом ночі, гигочучи, у ті невинні дні, коли вони щойно звільнилися з пут домогосподарства, відьми виходили під рогом півмісяця збирати трави, вони ховалися посеред рідкісних і осяяних зорями поєднань підхожої землі, зволоження та тіні. Ринок для всієї їхньої магії всихав, настільки поширились і стількох форм прибрали чари; та коли вони були бідні, Ван Горн був багатий, і вони насолоджувались його достатком у темні години відпочинку від своїх злиденних, осяяних сонцем днів. Те, що Дженні Ґебріел може запропонувати йому свої гроші, а він прийме їх, було угодою, якої Александра не могла передбачити.