Александра не відчула докорів сумління; це була її приголомшлива сила, якою вона володіла. Тільки-от що зараз доведеться взути гумові чоботи, вийти надвір, своїми руками підняти за хвіст це повне паразитів тільце, дійти до краю двору й викинути його в хащі за кам’яним муром, туди, де починається болото. В житті стільки бруду, в шквальних вітрах застрягло стільки крихт від стирачки, розсипаної меленої кави й мертвих ос, що здавалося, ніби весь час, відведений людині, — щонайменше час, відведений жінці, — витрачається на перерозподіл, перенесення речей з одного місця на інше, як то колись казала її мати: пилюка — це просто речовина не в тому місці.
Саме того вечора, доки навколо Александри юрмилися діти, просячи, залежно від віку, машину, допомогти з домашнім завданням, укласти в ліжко, дуже вчасно подзвонив Ван Горн, що було доволі незвично, бо його шабаші ставалися начеб спонтанно, не зволяючи його особистого запрошення, через якесь телепатичне, телефонічне злиття бажань трьох його послідовниць. Вони опинялися там, не до пуття розуміючи, як потрапили туди. Їх везли туди їхні машини — Александрин «субару» гарбузового кольору, сірий «корвейр» Зукі, мохово-зелений «веліант» Джейн, — притягувані хвилею психічних сил.
— Заїжджай в неділю ввечері, — гаркнув Дерріл цим своїм хрипом нью-йоркського таксиста. — До чорта ж депресивний буде то день, та й у мене є тут одна штука, хочу випробувати її на нашій банді.
— Це буде нелегко, — сказала Александра, — знайти няньку на вечір неділі. Їм треба вставати рано до школи, тому вони лишаються вдома й дивляться Арчі Банкера.
У своєму безпрецедентному опорі вона відчула обурення, озлоблення, посаджене Джейн Смарт, але ріст якого зараз уже живився її власною кров’ю.
— А, та ну. Твої дітлахи вже здорові, от для чого їм нянька?
— Я не можу лишити Марсі з трьома меншенькими, вони не визнають її авторитету. А ще, може, їй захочеться поїхати до друзів, і я не хочу забирати в неї можливість зробити це; несправедливо перекладати свою відповідальність на дитину.
— А якої статі друзі твоєї малої?
— Не твоє діло. Подруги, скоріше всього.
— Господи, не гарчи на мене, це ж не я наробив тобі тих малих байстрюків.
— Вони не байстрюки, Дерріле. І я дійсно занедбала їх.
Цікаво, але він, здається, не проти, що вона огризається, чого раніше не робила: може, це і є шлях до його серця.
— Хто б казав, — м’яко відповів він, — що значить занедбала? Якби моя мати занедбала мене ще трошки більше, то був би з мене парубок хоч куди.
— Ти нормальний парубок.
Здалося, ніби це витиснули з неї, одначе їй сподобалось, що він напружився пошукати запевнення.
— Ну, красно, мать його, дякую, — відповів він із тремтячою грубістю. — Побачимося, як приїдеш.
— От тільки не треба ображатися.
— Хто ображається? Дають — бери. Неділя, десь о сьомій. Одяг неформальний.
Вона подумала, чого це наступна неділя має бути для нього депресивною. Глянула на кухонний календар. Цифри в ньому перепліталися з ліліями.
Великодній вечір видався по-весняному теплим, з південним вітром, що протягував місяць задом наперед крізь дикі, бліді хмари. Приплив залишив по собі срібні калюжки на гатці. Між камінням почали прокльовуватись молоді болотні трави; фари Александриної машини гойдали тіні між валунами й на переплетених деревами воротах. Під’їзд проходив там, де колись гніздилися чаплі, а нині лежав здутий купол тенісного корту, пожмаканий і ствердлий, як потік лави; затим машина рушила вгору, огинаючи облямовану безносими статуями алею. Коли попереду забовванів величний силует будинку — у всіх вікнах світилося, — її серце по-святковому затріпотіло; завжди, приїжджаючи сюди, вдень чи вночі, вона очікувала зустріти когось важливого, хто був, як усвідомлювала вона, нею самою, нею без прикрас і обмежень, пробаченою й голою, стоячи прямо, з ідеальною вагою й відкритою до будь-якої чемної пропозиції: прекрасна незнайомка, її потаємне «я». Вся втома наступного дня не спроможна позбавити її того піднесеного передчуття, що здіймав у ній маєток Леноксів. Усі турботи випаровувалися вже в холі, де її вітали сірчані запахи, а те, що на взір видавалося підставкою для парасоль зі слонової ноги, тримаючи жмут старомодних ручок і набалдашників, з другого погляду перетворювалось на монолітне пофарбоване литво, аж до крихітної кнопки, що тримала парасолю складеною, — ще одна підробка під витвір мистецтва.