Ми проїхали кілька крутих поворотів. Кучугури снігу обабіч росли. Дорога закінчилась.
Переді мною лежало озеро під білим покровом. Я зупинився і заглушив мотор. Ми прибули. Це все, що треба було сказати. Я не сумнівався. Це було те озеро. Я повернувся через 55 років.
Розстелена біла скатертина чекала на нас. Враз я відчув вдячність Гаррієт за те, що вона знайшла мене на моєму острові. Вона була посланцем, нехай навіть посланцем від самої себе. Чи я її сам покликав? Чи я всі ці роки чекав, що одного дня вона повернеться?
Я не знав. Але ми прибули.
9
Я сказав Гаррієт, що озеро перед нами. Вона довго вдивлялася в білизну.
— Тобто під снігом є вода?
— Чорна вода. Тепер усе спить. Усі комашки, що живуть у воді. Але це те озеро, що ми шукали.
Ми вийшли з машини. Я вийняв ходунці — вони пірнули у сніг. Я витяг лопату з багажника.
— Сядь поки що в теплі, — сказав я. — Я заведу машину. І розчищу для тебе стежку. Куди ти хочеш? До берега?
— Я хочу вийти на середину озера.
— Це всього лише лісове озерце.
Я завів мотор, допоміг Гаррієт сісти в машину і почав відкидати сніг. Під кучугурою пухкого снігу лежав замерзлий шар, розчищати його важче. Я міг знесилитись і померти.
Ця думка мене налякала. Я сповільнив темп і почав прислухатись до свого серця. На останньому медогляді в мене був трохи підвищений рівень гемоглобіну. Всі інші показники були в нормі. Але серцевий напад може мати невидимі причини. Може статися несподівано, наче вибух анонімного терориста-смертника в одній із камер серця.
У моєму віці смерть чоловіків під час відкидання снігу не дивина. Чоловіки помирають раптовою, майже ганебною смертю з невеликою металевою лопатою в закоцюблих пальцях.
Розчищання стежки до середини озера забрало в мене багатенько часу. Я спітнів, і мої руки та спина боліли, коли я врешті закінчив. Відпрацьовані гази хмарою висіли за машиною. Але на озері я не чув шуму двигуна. Там було зовсім тихо. Ні пташок, ні шуму дерев.
Мені захотілось побачити себе збоку. Заховатись десь далеко поміж дерев і спостерігати за самим собою.
Повертаючись назад, я думав про те, що скоро все закінчиться. Я залишу Гаррієт там, де вона схоче попрощатись. Досі я знав лише, що вона жила десь у Стокгольмі. Я зможу повернутись на свій острів. По дорозі до машини я вирішив відіслати Янсонові листівку. Ніколи не уявляв собі, що колись йому напишу. Але тепер він був мені потрібен. Я куплю листівку з зображенням безкраїх лісів, бажано вкритих снігом. Посеред дерев я намалюю хрестик і напишу: «Я тут. Скоро повернусь. Нагодуй моїх тварин».
Гаррієт уже вийшла з авто. Перед нею стояли ходунці. Ми разом ішли розчищеною стежкою. Мені здавалось, наче ми частина процесії, що йде до вівтаря.
Мені було цікаво, про що вона думала, розглядаючи і намагаючись знайти ознаки життя серед дерев. Але скрізь було тихо, лише ледь чутно воркотів мотор.
— Я завжди боялася криги, — раптом сказала вона.
— І все ж наважилася вибратись на мій острів?
— Те, що я боюсь, не значить, що я не наважуюсь протистояти тому, що мене лякає.
— Це озерце не промерзло аж до дна, — відповів я. — Але майже. Крига завтовшки з метр. Вона витримала б слона, якби він тут був.
Вона вибухнула сміхом.
— А це б не було трохи дивно? Привести на цю кригу слона, щоб я заспокоїлась? Святий слон, який рятує наляканих тонкістю криги?
Ми дійшли до середини.
— Здається, я можу собі це уявити, — промовила вона. — Озерце без криги.
— Воно найгарніше, коли падає дощ, — відповів я. — Сумніваюсь, чи є щось прекрасніше, ніж тихий літній шведський дощ. Інші країни мають дивовижні будівлі чи запаморочливі гірські вершини й ущелини. А в нас є наш літній дощ.
— І тиша.
Якийсь час ми мовчали. Я намагався зрозуміти, що значить наше прибуття сюди. Виконана обіцянка, хоча й з багаторічним запізненням. От і все. Тут закінчувалась наша подорож. Залишився тільки епілог, скількись там кілометрів замерзлими дорогами на південь.
— Я ніколи не розуміла чому... — сказала вона. — Чому ти тоді хотів привезти мене саме сюди?
— Вже розумієш?
— Напевно. Мабуть, тут гарно влітку.
Вона глянула на мене.
— Ти приїжджав сюди після того, як покинув мене? Був тут із кимось іншим?
— Я навіть не думав про це.
— Чому ти залишив мене?
Питання пролунало несподівано. Я бачив, що вона знов обурювалась. Вона вп’ялася кулаками в руків’я ходунців.