Почався сильний снігопад, коли ми покидали озерце. Проте лісову дорогу ще не встигло замести. Ми повернулись у пансіонат. Цього разу Гаррієт довелось вийти зі своїми ходунцями по піцу нам на вечерю. А тоді випили один з її коньяків.
Останнє, що я бачив, перш ніж заснути, було її обличчя. Воно було зовсім близько. Здається, вона всміхалась. Сподіваюсь, таки всміхалась.
10
Коли я прокинувся наступного дня, Гаррієт сиділа з розгорнутим атласом. Тіло нило, наче після бійки. Вона запитала про моє самопочуття. Я відповів, що почуваюся добре.
— Відсотки, — сказала вона осміхаючись.
— Які відсотки?
— З обіцянки. За всі ці роки.
— Чого ти хочеш?
— Щоб ми зробили гак по дорозі назад.
Вона вказала на карті місце, де саме ми були. Замість того, щоби податися на південь, вона провела пальцем на схід, у напрямку узбережжя та Гельсінклянду. Її палець зупинився поблизу Гудіксвалля.
— Сюди.
— А що там?
— Моя дочка. Хочу, щоб ти з нею познайомився. Це забере один день, максимум — два.
— А чому вона там живе?
— А чому ти живеш на твоєму острові?
Звичайно ж, сталося так, як їй захотілось. Ми поїхали в напрямку узбережжя. Краєвид і далі був такий самий, поодинокі будиночки з супутниковими антенами й порожніми подвір’ями.
Пізніше по обіді Гаррієт сказала, що вже втомилась. Ми зупинились у готелі в Дельсбу. Номер був невеличкий і запорошений. Гаррієт випила свої таблетки та знеболювальні і, виснажена, заснула. Можливо, вона непомітно для мене випила зайвого. Я вийшов, розшукав аптеку і купив довідник ліків. Потім сів у кав’ярні і взявся читати про препарати Гаррієт.
Ситуація була неймовірна: сидіти в кафе за горнятком кави та журналом поміж галасливих дітей, які вимагали уваги своїх мам, заглиблених у читання сртарих пожмаканих газет, і всерйоз усвідомлювати, наскільки хворою була Гаррієт. Я дедалі більше відчував, що потрапив у світ, втрачений мною за всі ті роки на острові моїх дідуся та бабусі. Впродовж дванадцяти років я заперечував існування світу за межами скель і берегів, що оточували мене і були тим єдиним, що мене обходило. Я перетворився у відлюдника, що заховався в печері й не знав, що відбувається поза її стінами.
Однак у кафе в Дельсбу я усвідомив, що вже не зможу жити так, як давніше. Я, звичайно ж, повернусь на свій острів, адже мені нікуди повертатись, але нічого більше не буде, як колись. У ту мить, коли я зауважив на кризі темну тінь, за мною зачинилися двері, що більше ніколи не відчиняться.
Я купив у кіоску листівку з зображенням засніженого тину. Я відправив її Янсонові. Я попросив його нагодувати тварин. Більше нічого.
Гаррієт прокинулась, коли я повернувся. Вона похитала головою, побачивши книжку в моїх руках.
— Я не хочу сьогодні говорити про свою біду.
Ми спустились повечеряти в сусідній гриль-бар. Розглядаючи зачаджену кухню, я подумав, що ми живемо у світі напівфабрикатів і масної їжі. Невдовзі Гаррієт відсунула від себе тарілку і сказала, що більше не подужає. Я переконував її скуштувати ще хоч трошки. Але навіщо я це казав? Людина, що помирає, їсть стільки, скільки їй потрібно для того, щоб підтримати ту крихту життя, що їй залишилась.
Ми повернулись до своєї кімнати з тонкими стінами. Нам чути було розмову двох людей із сусідньої кімнати. Їхні голоси то стихали, то голоснішали. І я, і Гаррієт напружено вслухались, але не могли розібрати слів.
— Ти й далі любиш підслухати? — запитала вона.
— На моєму острові нема за ким підслухати.
— Ти завжди слухав, коли я розмовляла по телефону, хоча й удавав байдужого, гортаючи книжку чи газету. Саме так ти намагався приховати свою надмірну цікавість. Пригадуєш?
Мене обурили її слова. Хоча, звісно ж, вона мала рацію. Я завжди любив підслухати, починаючи змалку — коли схвильовано перешіптувались мої батьки. Я стояв за прочиненими дверима і підслуховував за своїми колегами, пацієнтами, я слухав особисті розмови в кафе та поїздах. Я переконався, що більшість розмов містили дрібну, майже непомітну брехню. Невже завжди так було, питав я себе. Чи завжди існувала ця потреба у брехливих відхиленнях у розмові, аби тільки вона мала хоч якийсь зміст?
Розмова в сусідній кімнаті припинилась. Гаррієт втомилась. Вона лягла і заплющила очі. Я надягнув куртку і вийшов у безлюдне містечко. Довкола крізь вікна пробивалося синє світло. Поодинокі мопеди, автомобіль, що промчав надто швидко, і знову тиша. Гаррієт хотіла, щоб я познайомився з її дочкою. Чому? Щоб доказати, що вона прекрасно дала собі раду без мене і народила дитину, якої мені так і не судилось мати? Того зимового вечора мене охопив смуток.