Ворони завмерли.
Це було перше прохання моєї дочки — принести два відра води. Я тішився, що вона не сказала нічого іншого. Вона могла вигнати мене геть, або ж на неї міг напасти неймовірний радісний шал від зустрічі зі своїм батьком. Але вона всього лиш попросила мене принести їй води. Я взяв відра і пішов стежкою в снігу. Цікаво, чи вона ходила по воду в тому взутті на високих каблуках і в халаті. Але найбільше мене цікавило, що сталось багато років тому і чому я ні про що не довідався.
До покинутого подвір’я було двісті метрів. Коли Гаррієт сказала, що та жінка перед трейлером моя дочка, я одразу ж у це повірив. Гаррієт не могла обманювати. Я намагався пригадати момент, коли вона могла завагітніти. Єдине розумне пояснення цьому, думав я, ступаючи в снігу, — те, що Гаррієт зрозуміла, що сталось, після того, як я зник. Отож зачаття мало відбутись приблизно за місяць до того, як ми розстались.
Я намагався пригадати.
Ліс мовчав. Здавалось, ніби я крався снігом, наче гном, який втік із якоїсь чудернацької казки. Ми з нею завжди кохались тільки на її розкладному дивані. Отож на ньому ми зачали нашу дочку. Коли я від’їжджав, а Гаррієт даремно на мене чекала, вона ще нічого не знала. Лише згодом вона все зрозуміла, та мене вже не було.
Я напомпував води. Після цього відставив відра і зайшов до покинутого будинку. Вхідні двері були проламані. Вони вилетіли з однієї завіси, коли я штовхнув їх ногою.
Я обійшов кімнати, в яких тхнуло цвіллю та гнилим деревом. Усе, що там залишилось, нагадувало уламки затонулого корабля. Зі стін з-під шпалер стирчали клапті газет. Газета «Юснан» від 12 березня 1969 року. Дорожньо-транспортна пригода сталась... Продовження не було. На цій фотографії пані Матсон показує одну зі своїх останніх, створених із великою любов’ю, вишитих картин... Фотографія була порвана — можна було розгледіти лише обличчя та одну руку пані Матсон, вишивки не було. У спальні стояли рештки двоспального ліжка. Воно було розтрощене, наче порубане сокирою. Хтось із люті порубав ліжко, щоби воно не дісталось більше нікому.
Я намагався уявити тих людей, які колись тут жили, а потім назавжди покинули цей дім. Проте вони відвернули свої обличчя. Покинуті будинки — це наче стенди музеїв з утраченими фондами. Я вийшов надвір і думав про те, що тепер у мене з’явилася дочка, зовсім несподівано, у лісах на південь від Гудіксвалля. Дочка, якій мало бути десь тридцять сім років і яка жила в трейлері. Жінка, що вийшла на сніг у рожевому халаті та взутті на високих каблуках.
Я зрозумів одну річ. Гаррієт не підготувала її. Звісно ж, вона знала, що в неї був батько, проте не знала, що це я. Отож здивованим був не тільки я. Гаррієт приголомшила нас обох.
Я взяв відра і пішов назад. Чому моя дочка жила у трейлері посеред лісу? Хто вона? Коли ми привітались за руку, я не наважився подивитись їй у вічі. У ніздрі вдарив різкий запах парфумів. Її рука була спітніла.
Я поставив відра, щоби перепочити.
— Луїз, — уголос сказав я. — Я маю доньку на ім’я Луїз.
Від тих слів я занімів, трохи злякався, але й утішився. Гаррієт подолала кригу на Янсоновому гідрокоптері і привезла звістку про ще одне життя, а не лише про смерть, яка невдовзі її забере.
Я приніс відра до трейлера і постукав у двері. Луїз відчинила. Вона і досі була взута у черевички на високих каблуках, але замість халата надягла штани і светр. У неї була напрочуд гарна фігура. Я зніяковів.
У трейлері було зовсім тісно. Гаррієт причаїлась за невеличким столом коло вікна. Вона всміхнулась, я собі теж. У трейлері було тепло. Луїз варила каву.
Луїз, як і її мати, мала гарний голос. Якщо й крига вміла співати, то моя донька тим паче.
Я роззирнувся в трейлері: засохлі троянди, що звисали зі стелі, поличка з папером та листами, стара друкарська машинка на дзиґлику. Було там і радіо, зате не було телевізора. Мене занепокоїв її спосіб життя. Здавалось, він нагадував мій.
Отак ти з’явилась, думав я. Найбільша несподіванка в моєму житті.
Луїз виставила термос і пластикові горнятка. Я сів на ліжку поруч із Гаррієт. Луїз стоячи дивилась на мене.
— Я рада, що не плачу, — промовила вона. — І як добре, що ти не впадаєш в істерику, запевняючи про свою радість від новини.