— Я ще не зовсім усвідомив, що це справді сталося зі мною. Крім того, я ніколи до кінця не втрачаю самовладання, як би не хвилювався.
— То, може, ти не віриш, що це правда?
Мені пригадалися старі запорошені стоси по-протокольному одноманітних розповідей про молодих чоловіків, які зрікались батьківства.
— Я впевнений, що це правда.
— Тобі сумно, що ти не познайомився зі мною раніше? Що я з’явилась у твоєму житті так пізно?
— Я досить загартований, щоб сумувати, — відповів я. — Зараз я просто вражений. Ще годину тому в мене не було дітей. Я ніколи не думав, що це станеться.
— Ким ти працюєш?
Я подивився на Гаррієт. Отож вона нічого не розповідала Луїз про чоловіка, що був її батьком, навіть те, що він був лікарем. Це мене обурило. Що вона взагалі розказувала про мене? Що її батьком був усього лиш випадковий чоловік?
— Я лікар. Принаймні був.
Луїз поглядом оцінювала мене, тримаючи в руці горнятко з кавою. На кожному пальці вона мала по персню, навіть на великих пальцях.
— Який лікар?
— Хірург.
Вона скривилась. Я згадав про свого батька і його реакцію на те, як я, п’ятнадцятирічний, розповів йому про вибір своєї професії.
— Ти можеш виписати рецепт?
— Уже ні. Я на пенсії.
— Жаль.
Луїз відсунула горня і натягнула на голову в’язану шапку.
— Малу потребу можна справити за трейлером, притрусивши те місце снігом. Велику — в сухому туалеті біля дровітні.
Вона зникла за дверима, балансуючи на своїх високих каблуках. Я обернувся до Гаррієт.
— Чому ти не розповіла мені? Як тобі не соромно?
— Не смій звинувачувати мене! Я не знала, як ти зреагуєш.
— Було би простіше, якби ти мене підготувала.
— Я не наважилась. Ти міг залишити мене посеред дороги, і на тому подорож закінчилася 6. Звідки мені було знати, чи ти хотів мати дітей?
Гаррієт мала рацію. Вона не могла передбачити мою реакцію. Вона мала повне право не довіряти мені.
— Чому вона так живе? Як заробляє собі на життя?
— Вона так захотіла. А що вона робить, я не знаю.
— Щось та й мусиш знати!
— Вона пише листи.
— Хіба з того проживеш?
— Вочевидь, так.
Раптом я усвідомив, що стіни трейлера тонкі і що, може, моя дочка стояла надворі, притиснувши вухо до холодної зовнішньої стіни. Можливо, вона успадкувала мій потяг до підслухів?
Я перейшов на шепіт.
— Чому в неї такий вигляд? Чому вона ходить по снігу у взутті на високих каблуках?
— Моя донька...
— Наша донька!
— Наша донька завжди була незвичайною дитиною. Вже коли їй було п’ять років, мені здавалось, що вона знає, чого хоче від життя, і що мені ніколи її не зрозуміти.
— Що ти маєш на увазі?
— Їй завжди хотілося жити, не переймаючись тим, що думають інші. Наприклад, що вони думають про її взуття. А воно дуже дороге. Ajello, виготовлене в Італії. Мало хто наважиться жити так.
Двері відчинились, і ввійшла наша дочка.
— Я мушу відпочити, — сказала Гаррієт. — Я втомилась.
— Ти завжди втомлена, — відповіла Луїз.
— Але я не завжди була смертельно хворою.
Якусь мить вони шипіли, наче кішки. Не надто доброзичливе, але й зовсім не сердите шипіння. У будь-якому разі воно не здивувало ні одну з них. Отож для Луїзи не секрет, що Гаррієт помирає.
Я встав, щоби Гаррієт змогла простягнутись на вузькому ліжку. Луїз взула чоботи.
— Ходімо на прогулянку, — сказала вона. — Мені треба рухатись. Крім того, підозрюю, що ми обоє ще не отямились від потрясіння.
Протоптана стежка вела геть від покинутого маєтку. Вона оминала старий льох і завела нас у густий ялиновий гай. Луїз ішла швидко, і я ледве встигав. Раптом вона озирнулась.
— Я думала, що мій батько виїхав до Америки і зник там. Батько називався Генрі, любив бджіл і досліджував їхнє життя. За всі ті роки він жодного разу не прислав мені навіть слоїчка меду. Я думала, він помер. Але ти живий. Я встигла тебе зустріти. Коли ми повернемось у трейлер, я сфотографую вас із Гаррієт. У мене море фотографій з нею або з нами двома. Але я хочу сфотографувати обох своїх батьків, поки ще не пізно.
Ми йшли далі протоптаною стежкою.
Я подумав, що Гаррієт насправді сказала правду. Принаймні це не була відверта брехня. Я зник в Америці, а в юності я й справді цікавився бджільництвом. І беззаперечною правдою було те, що я й досі живий.
Ми брели в снігу.
Вона хотіла мати фотографію обох батьків.
Тепер ще було не пізно надолужити, зробивши те фото.