Я вийшов надвір справити малу потребу. Ніч палахкотіла зірками. Крізь вікно було видно, як Луїз поклала подушку під голову своїй матері. Я мало не заплакав. Мені захотілося втекти, сісти в авто і забратися звідси. Однак я й далі дивився на неї крізь вікно, і мені здавалося, що вона знає, що я крадькома спостерігаю за нею. Раптом вона повернулась до вікна й усміхнулась.
Я не сів у машину, а зайшов досередини.
Ми сиділи в тісному трейлері, пили й нерішуче бесідували. Власне, мені здається, що ніхто з нас так і не промовив того, що йому насправді хотілося сказати. Луїз витягла з шухляди декілька альбомів із фотографіями. Вицвілі чорно-білі та здебільшого неякісні кольорові світлини, які почали робити в 1960-х роках, — на них майже в усіх в очах відбивався спалах, через що люди мали упирячий погляд. В альбомах були фотографії жінки, яку я покинув, і найжаданішої у світі дочки. Іще маленька дівчинка — зовсім не жінка. В її погляді було чекання. Так, наче вона насправді не хотіла, щоб її бачили.
Поки я гортав альбом, вона мало говорила, відповідала лише на мої запитання. Хто зробив фотографію? Де вони були? Того літа, коли моїй доньці виповнилося сім, вони з мамою та чоловіком на ім’я Рікард Мюнтер провели декілька тижнів на півострові Єттерьон неподалік Варберга. Рікард Мюнтер мав міцну статуру, був лисим і всякчас із цигаркою в зубах. Я відчув ревнощі. Він був із моєю донькою, ще такою маленькою, якою я хотів би бачити її тепер. Він помер через декілька років після того, як їхні стосунки з Гаррієт згасли. Екскаватор перекинувся і роздушив його. Тож тепер він існував тільки на тих фотографіях із цигаркою та червоними відблисками спалаху в зіницях.
Я закрив альбом, не міг більше бачити тих фотографій. Вміст бутля спорожнився. Гаррієт спала. Я запитав у Луїз, кому вона писала листи. Вона похитала головою.
— Не зараз. Завтра, як прокинемось і протверезіємо. А тепер ходімо спати. Вперше у своєму житті я лежатиму між своїми батьками.
— Ми не помістимось у тому ліжку, — сказав я. — Я спатиму на підлозі.
— Помістимось.
Вона обережно посунула Гаррієт і склала стіл, прибравши з нього горнята і келихи. Ліжко можна було розкласти, але я зрозумів, що навіть так у ньому буде надзвичайно тісно.
— Я не роздягатимусь перед своїм батьком, — сказала вона. — Вийди. Я постукаю в стіну, коли лежатиму під ковдрою.
Я послухався.
Зоряне небо вертілося перед очима. Я спіткнувся і впав у сніг. У мене з’явилася дочка, і, можливо, вона вподобає або навіть полюбить свого батька, якого вона ніколи давніше не знала.
Я побачив своє життя.
Ось куди воно мене завело. Можливо, попереду ще буде декілька роздоріж. Але небагато, і невдовзі вони закінчаться.
Луїз постукала. Вона погасила всі лампи і засвітила свічку на маленькому холодильнику. Я бачив два обличчя поряд. Найдальше Гаррієт, а біля неї — донька. Мені залишилась маленька смужка ліжка.
— Задуй свічку, — сказала Луїз. — Я не хочу згоріти першої ж ночі, коли сплю зі своїми батьками.
Я зняв із себе одяг, залишивши спідні і майку, погасив світло і заліз під ковдру. Не торкатись до Луїзи було неможливо. Я здивувався, коли зауважив, що вона лежала гола.
— Ти не могла б надягти нічну сорочку? — сказав я. — Я не можу спати біля тебе голої. Ти ж розумієш.
Вона перелізла через мене на підлогу і надягла щось, що мені здалося сукенкою. А потім знову лягла в ліжко.
— А тепер спімо, — сказала вона. — Нарешті я почую, як хропе мій тато. Я не спатиму, поки ти не заснеш.
Гаррієт бурмотіла щось крізь сон. Коли вона поверталась, ми теж мусили повертатися за нею. Луїз була теплою. Мені хотілося, щоб вона була маленькою дівчинкою, що солодко спить у своїй нічній сорочці, притулившись до мене, а не дорослою жінкою, яка раптом з’явилась у моєму житті.
Не знаю, коли я заснув. У ліжку ще довго ворушились. Коли я прокинувся, то виявив, що лежу в ньому сам.
У трейлері нікого не було. Мені не потрібно було вставати і відчиняти двері, щоб зрозуміти, що моєї машини нема.