— А що, як не помив?
— Джаконеллі нічого не скаже. Але він засмутиться, навіть якщо нічого не показуватиме.
Вона постукала і відчинила двері.
За столом з акуратно розкладеними інструментами сидів старий чоловік, схилений над колодкою, частково покритою шкірою. Він мав окуляри і був лисий, незважаючи на кілька пасом волосся на потилиці. А ще надзвичайно худий — один із тих людей, що здаються майже невагомими. В кімнаті стояв лише той один стіл. Стіни були порожні, жодних поличок із колодками, самі лише голі дерев’яні колоди. Музика линула з радіо на одному з підвіконь. Луїз нахилилась і поцілувала старого чоловіка в тім’я. Він був радий її бачити й обережно відклав від себе коричневий черевик, над яким працював.
— Це мій батько, — сказала Луїз. — Він повернувся після всіх цих років.
— Добрий чоловік завжди повертається, — відповів Джаконеллі ламаною шведською.
Він встав і міцно потис мою руку.
— У вас прекрасна дочка, — сказав він. — Ідо того ж чудовий боксер. Вона завжди сміється і допомагає мені, коли є потреба. Чому ви ховались?
Він і досі не відпускав мою руку, а стискав її все сильніше.
— Я не ховався. Я не знав, що маю дочку.
— У глибині душі чоловік завжди знає, є в нього дитина, чи ні. Але ви повернулись. Луїз утішена. Це все, що мені треба знати. Вона вже давно чекала, що ви прийдете до неї в ліс. Можливо, ви, самі того не усвідомлюючи, наближались до того лісу всі ці роки? Заблукати в собі так само легко, як і на лісових дорогах чи вулицях міст.
Ми вийшли в кухню Джаконеллі. На відміну від його аскетичної майстерні, кухня була заставлена баняками, сушеними травами, вінком часнику, що звисав зі стелі, гасовими лампами і рядами слоїчків зі спеціями на гарно вирізьблених поличках. Посередині стояв великий важкий стіл. Джаконеллі провів мене поглядом і погладив рукою рівну поверхню столу.
— Бук, — сказав він. — Саме з цієї прекрасної деревини я виготовляю свої колодки. Давніше я отримував деревину з Франції. Колодки не можна виготовляти з іншого дерева, ніж бук, який росте в пересіченій місцевості, добре витримує тінь і не піддається різким і несподіваним змінам клімату. Я завжди сам вибирав, які дерева рубати. Я вибирав їх за два чи три роки перед тим, як наповнити свій склад. І рубали їх завжди взимку, розрубували на куски завдовжки не більше двох метрів, і певний час вони лежали надворі. Коли я переїхав до Швеції, то в мене з’явився постачальник зі Сконе. Я вже застарий, щоби щороку їздити вибирати для себе дерева. Мене це дуже засмутило. Але я виготовляю дедалі менше колодок. Ходячи кімнатами, я думаю, що скоро взагалі перестану виготовляти взуття. Чоловік, що вибирає, які дерева рубати, подарував мені цей буковий стіл на моє дев’яностоліття.
Старий майстер попросив нас сісти і витяг пляшку червоного вина, обмотану ликом. Його рука не тряслась, коли він наповнював келихи.
— Вип’ємо за повернення батька, — сказав він і підняв келих.
Вино було дуже смачне. Я усвідомив, що мені бракувало чогось, про що я навіть не здогадувався впродовж самотніх років на острові. Келих вина в товаристві друзів.
Джаконеллі почав розповідати дивовижні історії про все те взуття, яке він виготовив, про постійних клієнтів та їхніх дітей, які приходили до його майстерні, коли батьків уже не було серед живих. Але найбільше він розказував про всі ті ноги, які бачив і міряв, щоб потім виготовити колодки; про стопи, на які спирається все тіло і які проносили мене вже 150 000 кілометрів; про значення головки таранної кістки, caputa tali, для сили стопи. Мене зацікавила навіть його розповідь про дрібну і незначну кубічну кістку, os cuboideum. Здавалось, він знав про кістки і м’язи стопи геть усе. Багато з того, що він розповідав, я пам’ятав ще зі свого навчання, наприклад про загалом геніальну анатомічну властивість, яка полягає в тому, що всі м’язи короткі, а це надає їм сили, витривалості та гнучкості.
Луїз сказала, що хоче, щоб Джаконеллі виготовив для мене пару черевиків. Він задумано закивав і довго розглядав моє обличчя, перш ніж почати розпитувати мене про мої ноги. Він відсунув керамічну мисочку з горішками й мигдалем і попросив мене стати на стіл.
— Без взуття і шкарпеток. Я знаю, що сучасні шевці дозволяють міряти ногу в шкарпетці. Але я старомодний. Я хочу бачити голу ногу, більше нічого.
Мені ніколи в житті не приходило до голови, що одного дня хтось мірятиме мої ноги, щоби пошити для мене взуття. Взуття завжди міряють у магазині. Я вагався, але все ж таки зняв свої старі черевики, скинув шкарпетки і виліз на стіл. Джаконеллі з жалем оглянув мої черевики. Вочевидь, Луїз уже доводилось бути під час вимірювання людських стіп, бо вона зникла в одній з кімнат і повернулася звідти з папером, підставкою для писання й олівцем.