— Взуття буде готове за рік, — сказав він. — Зараз я працюю над парою черевиків для одного з провідних ватиканських кардиналів. Крім того, нове взуття чекає диригент Кескінен, і я пообіцяв співачці Клінковій пару черевичків для її вечорів романсу. Я візьмуся за ваше взуття через вісім місяців, і за рік воно буде готове.
Ми спорожнили келихи. Він потис нам руки і вийшов. Коли ми виходили через двері, то знову почули музику з кімнати, що правила йому за майстерню.
Я зустрів майстра, що жив у покинутому селі в дрімучих лісах. Далеко за межами міст ховались люди з неймовірними та несподіваними здібностями.
— Дивовижний чоловік, — сказав я, коли ми йшли до машини.
— Митець, — промовила моя донька. — Його взуття незрівнянне, абсолютно не схоже на будь-яке інше.
— Чому він переїхав власне сюди?
— У місті він божеволів. Тіснота, поспіх не дозволяли йому спокійно працювати. Він жив на Віа-Саландра. Колись я вирішила, що на власні очі побачу те, що він покинув.
Що далі ми їхали, то більше сутеніло. Коли ми наближались до автобусної зупинки, вона попросила повернути і зупинитись.
Ліс був зовсім поруч. Я подивився на неї.
— Чому ми зупинились?
Вона простягнула руку. Я схопився за неї. Ми мовчки сиділи. З гуркотом проїхав лісовоз, здіймаючи за собою хмари снігу.
— Я знаю, що ти нишпорив у моєму трейлері, поки нас не було. Нічого страшного. Мої таємниці не лежать у шухлядах чи на поличках.
— Я бачив, що ти пишеш листи і деколи отримуєш відповіді. Але навряд чи це ті відповіді, яких ти чекаєш?
— Я отримую підписані фотографії політиків, яких я звинувачую в скоєнні злочинів. Більшість із них ухиляється від звинувачень або й взагалі не відповідає.
— Що ти хочеш цим досягти?
— Спробувати щось змінити. Навіть якщо та зміна буде геть дрібна і непомітна. Але проте вона відбудеться.
У мене було безліч запитань. Але вона перебила мене, перш ніж я встиг їх озвучити.
— Що ти хочеш про мене знати?
— Ти живеш дуже незвичним життям тут у лісі. Але, мабуть, воно не менш дивне, ніж моє. Мені важко розпитати у тебе все, що я хотів би знати. Але інколи я вмію слухати. Лікар мусить це вміти.
Вона мовчки сиділа якусь хвилю, а тоді озвалась.
— Твоя дочка сиділа у в’язниці. Одинадцять років тому. Я не вчинила насильства, лише шахрайство.
Вона відчинила двері в авто — і всередині швидко похолодніло.
— Я відверта, — сказала вона. — Ви з мамою обманювали одне одного. Я не хочу бути такою, як ви.
— Ми були молоді, — промовив я. — Ніхто з нас не знав себе самого настільки, щоб завжди чинити правильно. З правдою інколи дуже важко давати раду. З брехнею простіше.
— Я хочу, щоб ти знав, як мені було. В дитинстві мені здавалося, що мене підмінили. Або що я тимчасово жила з мамою, чекаючи приходу своїх справжніх батьків. Ми воювали одна з одною. Мушу сказати, що жити з Гаррієт було нелегко. Тебе це оминуло.
— Що сталося?
Вона знизала плечима.
— Банальщина. Все по черзі. Клей, розчинник, зловживання, прогули в школі. Але я не опустилась на дно, а взялася за себе. Я згадую той час як гру в піжмурки, коли ти ходиш із зав’язаними очима. Мама сварилася замість того, щоб допомогти. Вона думала, що від її крику ми полюбимо одна одну. Я втекла з дому за першої нагоди. Я погрузла в боргах, почала шахраювати, і врешті двері за мною замкнулись. Знаєш, скільки разів Гаррієт мене відвідувала, поки я сиділа?
— Скільки?
— Один раз. Якраз перед тим, коли я мала виходити. Вона хотіла пересвідчитись, що я не маю намірів повертатися додому. Після цього ми не розмовляли п’ять років. Відновити контакт нам удалось нескоро.
— А далі?
— Я зустріла Янне, він був звідси, з півночі. Одного ранку я прокинулась від того, що він холодний. Похорон Янне відбувся у церкві неподалік. Прийшли родичі, про яких я навіть не знала. Раптом я встала і сказала, що хочу заспівати одну пісню. Не знаю, звідки в мене взялося стільки відваги. Можливо, це був гнів від того, що я знов залишилася сама і що всі ці родичі з’явилися саме тепер, а не тоді, коли були потрібні. Єдине, що я тоді згадала, була перша строфа пісні «Моряк любить морську хвилю». Я заспівала її двічі, і пізніше мені здавалося, що це було найпрекрасніше, що я зробила за все життя. Коли я вийшла з церкви і побачила ці сині гельсінґляндські ліси, то відчула єдність із ними і цією тишею. Так я потрапила сюди, зовсім не плановано, через випадок. Тоді як інші тікають звідси, я показала місту спину. Тут я зустріла людей, про існування яких ніколи раніше не здогадувалась. Ніхто мені про них не розповідав.