— У Гаррієт не було фотографій?
— Я питала її, скрізь обшукала. Їх не було.
— Ми часто фотографувались. Усі знімки зберігала вона.
— Мені вона сказала, що їх не було. Якщо вона їх спалила, то відповідатиме за це перед тобою.
Вона пішла долити собі чаю. Один із чоловіків, який працював на кухні, спав із відкритим ротом, спершись на стіну.
Цікаво, що йому снилось.
Далі у хроніці її життя з’явився кінь і вершник.
— У нас ніколи не було достатньо грошей, щоби я могла їздити верхи. Навіть тоді, коли Гаррієт почала керувати взуттєвим магазином і більше заробляла. Інколи я не можу не гніватись, згадуючи, якою скупою вона була. Я ходила по той бік загорожі й дивилась, як інші дівчатка їздили верхи, немов горді маленькі войовниці. Мені здавалось, наче я мусила бути собі і конем, і вершником. Я розділилась на дві частини, одною з яких був кінь, а другою — верхівець. Коли я добре почувалась і легко вставала вранці, то я сиділа верхи, і в моєму житті все йшло, як по маслу. Але в моменти, коли мені зовсім не хотілося вставати з ліжка, я сама ставала конем, що забився в кут загорожі й нікого не слухався, хоч би як сильно його шмагали батогом. Я намагалася злитись із конем в одне ціле. Мені здається, це допомогло мені витерпіти всі труднощі дитинства. А може, й не лише дитинства. Я сиджу на коні, і він мене несе, якщо тільки я сама не скидаю себе з сідла.
Вона раптово замовкла, наче пожаліла про сказане.
Була п’ята ранку. В ресторані ми були самі. Чоловік, який спирався на стіну, і далі спав. Його колега повільно насипав цукор у спорожнілі цукернички.
Ні з того, ні з сього Луїз викрикнула:
— Караваджіо. Сама не знаю, чому якраз зараз він прийшов мені до голови зі своїми шаленствами та небезпечними ножами. Можливо, тому, що якби він жив у наш час, то дуже ймовірно намалював би цей фаст-фуд і людей, як ми з тобою.
Художник Караваджіо? Я не міг згадати його картин, пам’ятав лише саме ім’я. У втомленій голові зринув розмитий образ із темними кольорами та жорстокими й завжди дуже драматичними мотивами.
— Я не розуміюсь на мистецтві.
— Я теж. Але якось я побачила картину з чоловіком, який тримав у руці відтяту голову. Коли я дізналася, що саме так художник зобразив самого себе, я відчула потребу дізнатись про нього більше. Я вирішила відвідати всі місця, де були його картини, бо репродукції в альбомах мене не задовольняли. Замість прощ по церквах та монастирях я здійснювала паломництво місцями Караваджіо. Як тільки мені вдалось назбирати достатньо грошей, я вирушила в Мадрид та інші міста, де були його картини. Я знаходила найдешевше житло, часом навіть ночувала на лавці у парку. Але я побачила його картини, я пізнала людей, яких він малював, вони стали моїми супутниками. Проте до кінця мені ще далеко. Сподіваюсь, ти оплатиш подорожі, які я ще маю здійснити.
— Я не заможний.
— А я думала, лікарі непогано заробляють?
— Я вже давно не працюю, я пенсіонер.
— Без грошей у банку?
Невже вона мені не вірила? Я вирішив, що моя підозріливість — це наслідок утоми від безсонної ночі та затхлого повітря. Неонові лампи на стелі не просто світили, вони втупились у наші голови, пильнуючи нас.
Вона продовжувала розповідати про Караваджіо, і врешті я зрозумів дещо про цю її пристрасть. Луїз була музеєм, який повільно, кімната за кімнатою, наповнювався її інтерпретаціями витворів великого художника. Для неї він жив не чотириста років тому, а тепер, у якійсь із тих покинутих хат у лісах, що оточували її трейлер.
Вряди-годи до прилавка підходили ранкові відвідувачі й оглядали меню. «Подвійний, середній, маленький гамбурrep, вечірнє меню». Навіть у таких брудних ресторанах, як цей, відбуваються важливі розмови, подумав я. На мить зачаджений зал перетворився на картинну галерею.
Моя донька розповідала про Караваджіо так, наче він був її близьким родичем, братом або чоловіком, якого вона любила і з яким мріяла жити. Звали його Мікеланджело. Його батько Фермі помер, коли сину було шість років. Він його майже не пам’ятав — батько був лише тінню в його житті, ненаписаним портретом однієї з його внутрішніх галерей. Його мати прожила довше, аж до його дев’ятнадцятиліття. Її особа оповита таємницею, ненависним безслівним гнівом.
Луїз розповідала про портрет Караваджіо, що його написав художник Леоні чорною та червоною крейдою. Картина нагадувала стародавній поліцейський фоторобот, вивішений на стіні. Червоне з чорним, кров із вугіллям. Він зосереджено дивиться на нас із картини, ніби намагається з’ясувати, чи ми існуємо насправді, чи лише в його уяві. У нього темне волосся, борода, широкий ніс, очі в обрамленні високих дугастих брів, — одні називали його красенем, інші вважали, що він був, ніде правди діти, кримінальним типом, жорстоким та сповненим ненависті, хоча й із безперечним талантом зображати людей та їхні рухи.