Наче завчений напам’ять вірш, Луїз процитувала якогось кардинала, здається, він називався Борромео, я не певен, чи правильно розчув. Він писав: «...свого часу я знав у Римі одного художника, що славився поганою поведінкою, шкідливими звичками і завжди ходив у брудному та подертому одязі. Цей художник, мавши темперамент брутального розбишаки, у мистецтві не добився нічого путнього. Єдине, на що він тратив пензлі, були картини з зображенням таверн, п’яниць, хитрих ворожок та картярів. Малювання цих ницих людей давало йому незбагненне задоволення».
Караваджіо був не лише художником від Бога, але й дуже небезпечною особою через свій жорстокий темперамент та задерикуватість. Він часто вдавався до кулаків та ножів і одного разу навіть убив людину в бійці за результат тенісного матчу. Але найбільша небезпека полягала в тому, що на картинах він зображав свій страх. Те, що він не ховав його в тіні, робило і робить його особливо небезпечним.
Луїз розповідала про Караваджіо та про смерть. Вона є на всіх його картинах, у червоточині в яблуці, що лежить у кошику з фруктами, або в погляді того, кому невдовзі відрубають голову. Вона казала, що Караваджіо так і не знайшов те, що шукав. Завжди знаходив щось інше. Як-от коней, яких він малював. Зі спіненими мордами, так, наче бачив у них самого себе. Він малював усе. Усе, крім моря.
Луїз сказала, що так сильно його картини вразили її тому, що в них можна зануритись. На них завжди є місце, куди вона могла переміститись. Вона могла бути однією з тих людей і не боятись, що її проженуть. Скільки разів вона втішалася його картинами, їхніми делікатними деталями, створеними пензлем та пучками пальців, що гладили вирвані з мороку темних тонів обличчя.
Луїз перетворила просмерділий фаст-фуд на італійське узбережжя 16 липня 1609 року. Стояла нестерпна спека. Морським узбережжям на південь від Рима іде Караваджіо, він нагадує рештки корабля в людській подобі. Маленька felucca (Луїз так і не спромоглася з’ясувати, що це) понеслась геть за вітром. На борту залишились його картини, пензлі, фарби та валізка з його брудним і поношеним одягом і взуттям. На березі крім нього нема нікого, римське літо неймовірно задушливе, освіжити може хіба прохолодний морський бриз, йому докучає кусюча комашня, що впорскує смерть у його жили. Теплими вологими ночами, коли він знесилено завалювався в пісок, на нього нападали комарі, після чого збудники малярії потрапляли до його печінки. Різко спалахували перші приступи гарячки, наче неждані напади грабіжників. Він ще не знає, що помре і ще не створені, але вже задумані картини навіки застигнуть в його уяві. «Життя — це мрія, що тікає», — казав він колись. Хоча, можливо, цю поетичну істину сформулювала Луїз.
Я слухав із захватом. Тільки тепер я побачив її справжню. У мене була дочка, яка справді знала, що значило бути людиною. У мене не виникло найменшого сумніву щодо того, що вже давно покійний художник Караваджіо був одним із її найближчих друзів. Вона однаково добре приятелювала як із мертвими, так і з живими. Хоча, можливо, з мертвими краще... Вона безперестану розповідала, аж доки різко не стихла. Чоловік за прилавком прокинувся. Позіхаючи, він відкрив пакет із картоплею фрі, яку висипав у гарячу олію.
Ми довго сиділи мовчки. Потім вона встала і наповнила своє горня.
Коли вона повернулась, я розповів їй про те, як одного разу ампутував пацієнтові не ту руку. Я зовсім не підготувався до цього, слова полилися самі собою, так, наче в той момент годі було уникнути розповіді про подію, яку я досі вважав найважливішою у своєму житті. Спершу вона наче не розуміла, що те, що я їй розказував, стосувалось мене. Але врешті-решт вона збагнула, що мова йшла таки про мене. Дванадцять років тому сталася фатальна помилка. Я отримав догану. Вона могла б зовсім не завадити моїй професійній кар’єрі, якби я прийняв її до уваги. Але я вважав, що вона несправедлива. Я захищався, аргументуючи неприйнятними умовами праці. Черги тяжкохворих невпинно росли, тоді як звільнення все частішали. Я безперервно працював. І от чаша переповнилась. Під час однієї операції по дев’ятій ранку одна молода жінка втратила свою абсолютно здорову праву руку вище ліктя. Хірургічне втручання не було складним, безсумнівно, ампутація — це аж ніяк не буденна річ, проте тоді ніщо не віщувало, що це була фатальна помилка.