— Те, що ти міряєш мені тиск, буде одним із моїх перших спогадів про батька, — сказала вона. — Спершу відра з водою, а тепер це.
У неї був дуже низький тиск. Я запитав, чи їй інколи крутиться голова.
— Хіба коли п’яна.
— Більше ніколи?
— Я ще ніколи в житті не втрачала свідомості.
Я відклав тонометр. Ми випили каву, годинник показував п’ятнадцять по другій. У трейлері було тепло, може, навіть занадто. Можливо, саме через це задушливе, позбавлене кисню гаряче повітря вони були не в гуморі? Хай би що це було, але враз я відчув атаку з двох боків одночасно. Спершу Гаррієт запитала, як я почувався тепер як батько, провівши декілька днів зі своєю дочкою.
— Як я почуваюсь? Не можу сказати.
— Твоя байдужість лякає, — сказала вона.
— Ти зовсім нічого не знаєш про те, що я відчуваю, — відповів я.
— Я ж знаю тебе.
— Ми не бачились майже сорок років! Я вже не той, що був колись.
— Тобі не вистачає духу не лише, щоб визнати, що я кажу правду. Тобі й тоді бракувало мужності — зізнатись мені, що ти хочеш розійтись. Ти втік тоді й тікаєш тепер. Хоча б один-єдиний раз у житті скажи, як воно є! Чи ти не знаєш, що таке правда?
Перш ніж я встиг відповісти, Луїз сказала, що навряд чи можна сподіватись, щоб чоловік, який покинув її так підступно, відреагував на своє несподіване батьківство інакше, ніж байдужістю, можливо, страхом, а в кращому разі — незначною цікавістю.
— Це не про мене, — відповів я. — Я покаявся за те, що вчинив із тобою тоді, і зовсім не сподівався, що в мене може бути донька, адже ти ніколи мені про це не казала.
— Як я могла сказати тобі, якщо ти зник?
— Коли ми сиділи в машині по дорозі до озера, ти сказала, що ніколи не намагалась мене розшукати.
— Ти звинувачуєш смертельно хвору людину в брехні?
— Я нікого не звинувачую.
— Скажи правду, — закричала Луїз. — Дай відповідь на її запитання!
— Яке запитання?
— Про байдужість.
— Мені не байдуже. Я радію.
— Я не бачу, щоб ти радів.
— У твоєму трейлері замало місця, щоб танцювати на столі! Якщо тобі цього хочеться.
— Не думай, що я роблю це задля тебе, — залементувала Гаррієт. — Я роблю це заради неї.
Ми кричали. Стіни тісного трейлера ледь не тріскали. Глибоко в душі я, звісно ж, знав, що вони мали рацію. Я був зрадником і, мабуть, не виявив сподіваного вибуху радості від несподіваної зустрічі зі своєю дочкою. Та все ж це було занадто. Я не витримував. Не знаю, скільки часу ми беззмістовно верещали і розмахували руками. Кілька разів мені здавалося, що Луїз надіне свої боксерські рукавиці й ударить мене. Було страшно уявити, наскільки в Гаррієт підскочив тиск. Врешті я підвівся і схопив свої сумку, куртку та черевики.
— Мені начхати на вас, — крикнув я і вийшов із трейлера.
Луїз за мною не вийшла. Вони перестали верещати. Стало зовсім тихо. У самих шкарпетках я пішов до машини, сів усередину й поїхав геть. Вже аж коли виїхав на головну дорогу, то зупинився, зняв мокрі шкарпетки і на голу ногу надів черевики.
Мене й досі обурювали всі їхні звинувачення. Раз по раз у голові зринали уривки розмови. Подумки я деколи міняв свої репліки, чіткіше та гостріше захищався. Проте їхні слова були тими ж самими.
Постійно перевищуючи швидкість, я посеред ночі добрався до Стокгольма, ненадовго заснув у машині, аж поки не змерз, і поїхав далі у Сьодертельє. Їхати далі я вже був не в змозі. Я добрався до мотелю й одразу заснув, тільки-но прихилившись до подушки. Близько першої години наступного дня я виїхав далі в південному напрямку, перед тим зателефонувавши Янсонові і залишивши йому повідомлення з запитанням, чи не міг би він забрати мене пів на шосту вечора. Я не знав, чи він їздив у темряві. Я міг лише сподіватись на те, що він прослухає повідомлення і що його гідрокоптер обладнаний потужними фарами.
Янсон чекав на мене в порту. Він розповів, що годував моїх тварин. Я подякував йому і сказав, що мушу якнайшвидше дістатися додому.
Коли ми були на місці, Янсон відмовився взяти з мене плату.
— Не можна вимагати грошей від свого лікаря.
— Я не твій лікар. Ми вирішимо це, коли ти приїдеш сюди наступного разу.
Я все ще стояв на пірсі, коли він зник за скелями, а світло його фар розтануло у темряві. Враз я побачив, що мої пес та кіт сидять біля мене на пірсі. Я нахилився і погладив їх. Пес, здавалося, схуд. Я залишив свою сумку на пірсі: не мав сили думати про неї.
На острові, як і в трейлері, нас було троє. Проте тут ніхто б не став на мене нападати. Я відчув неймовірне полегшення, ввійшовши до кухні. Я насипав тваринам корму, сів за стіл і заплющив очі.