— Фаґергольм дуже невдало напився, — серйозно сказав мій батько.
Ні я, ні мама так ніколи і не довідались, ким був цей Фаґергольм. Лише значно пізніше, аж після смерті батька, я дізнався, що той п’яний мусив бути одним із тогочасних лідерів робітничого руху в Фінляндії.
А тепер неподалік Гарпсунду жила жінка, яку я позбавив руки.
Село Сонґлєдсбюн складалось із декількох садиб, геть розкиданих на березі подовгастого озера. Поля були вкриті снігом. Я дістав бінокль і задля кращої видимості вибрався на горбок. Де-не-де на подвір’ях походжали люди, з хліва у клуню та з хати в гараж. Ніхто з тих, кого я бачив крізь бінокль, не міг бути Аґнес Клярстрьом.
Я здригнувся. Мої ноги обнюхував пес. Внизу дорогою йшов чоловік у довгому плащі та чоботах. Він покликав пса і підняв руку, щоби привітатись. Я сховав бінокль і спустився на дорогу. Ми перекинулись декількома словами про погоду та перспективу затяжної сухої зими.
— Чи живе у цьому селі жінка на ім’я Аґнес Клярстрьом? — запитав я.
Чоловік указав на найдальшу хату.
— Вона живе там зі своїми клятими дітиськами, — відповів він. — До того, як вона поселилась тут, у мене не було пса. А тепер всі завели собак.
Він роздратовано кивнув і пішов далі. Мені не сподобалось почуте, бо не хотілось устрявати в щось, що могло внести в моє життя ще більше хаосу. Я вирішив покинути це місце і повернувся до авто, але щось мене затримало. Я в’їхав у село і зупинився на розчищеній болотистій дорозі. Звідти я міг крізь невелику діброву добратись до заднього двору останньої садиби.
Було вже по обіді, невдовзі почне сутеніти. Я пробирався через сніг і зупинився, побачивши за деревами дім. Я струсив з гілок сніг, щоб краще роздивитись: дім був у доброму стані. Неподалік стояло авто, і від мотора аж до розетки на стіні тягнувся дріт.
Зненацька в біноклі з’явилась людина, молода дівчина. Вона дивилась прямо на мене. Раптом вона витягнула щось з-за спини, це був блискучий меч. Вона кинулась бігти до мене, здійнявши меча над головою.
Я кинув бінокля геть, обернувся і взявся втікати. Я зачепився за корінь дерева чи камінь і впав. Перш ніж я знову звівся на ноги, дівчина з мечем догнала мене.
Вона дивилась на мене сповненим ненависті поглядом.
— Такі, як ти, — мовила вона. — Повсюди. Вони стоять зі своїми біноклями в кущах.
Прибігла жінка. Вона стала поруч із дівчиною, лівою рукою забрала в неї меча, і я збагнув, що це Аґнес Клярстрьом. Напевно, у закапелках моєї свідомості збереглось обличчя юнки, що дванадцять років тому сиділа у шезлонгу перед моїми стерильними руками в гумових рукавичках.
На ній була синя куртка, застебнута до шиї. Порожній правий рукав був прищеплений до плеча булавкою. Дівчина біля неї дивилась на мене з ненавистю в очах.
Мені хотілося, щоб Янсон забрав мене звідси. Вже вдруге за короткий час крижина під моїми ногами відірвалась і поплила, а я ніяк не міг вибратися на сушу.
6
Я встав, струсив сніг і пояснив, хто я. Дівчина почала мене штурхати, але Аґнес різким тоном наказала їй забратися геть.
— Мені не потрібен сторожовий пес, — сказала Аґнес. — Сіма бачить усе, що відбувається, та всіх, хто наближається до будинку. У неї зір немов у яструба. Мені навіть здається, що вона мала народитись хижаком.
— Мені здавалося, що вона зарубає мене до смерті.
Аґнес окинула мене бистрим поглядом, але не відповіла.
Я усвідомив, що така ймовірність існувала насправді.
Ми зайшли досередини і сіли в її кабінеті. Десь голосно гепав рок. Аґнес його немов і не чула. Вона так спритно зняла куртку, наче в неї не одна рука, а дві.
Я сів у крісло для відвідувачів. Письмовий стіл був голим, за винятком хіба ручки.
— Як, на твою думку, я зреагувала на твій лист? — запитала Аґнес.
— Не знаю. Мабуть, здивувалась. А може, розгнівалась?
— Мені наче камінь із душі звалився. Нарешті, подумала я! Але потім я замислилась, а чому ж саме тепер? Чому не вчора, чи десять років тому?
Вона відкинулась назад у кріслі. У неї було довге коричневе волосся, заколене простою шпилькою, та ясні блакитні очі. Вона справляла враження сильної й рішучої особи.