— Частково правильно. Ти мусиш зачекати, доки я дозволю ввійти. Що тобі треба?
— Аїда розгнівалась. Усім погрожує, а найбільше мені. Хоче задушити Сіму.
— Що сталося?
— Не знаю. Може, їй просто стало нудно.
— Хай звикає. Лиши її в спокої.
— Вона хоче поговорити з тобою.
— Скажи, що я скоро прийду.
— Вона хоче, щоб ти прийшла негайно.
— Вже йду.
Молодик зник.
— Нездара, — сказала вона, усміхнувшись. — На мою думку, за ним треба наглядати. Але він не ображається, що я сварюсь на нього. Я завжди можу спихнути все на свою руку. Його скерували сюди з якоїсь біржі праці. Він мріє потрапити в якусь із тих телепрограм, де треба кохатись перед камерою. А якщо не вдасться, тоді вже хоча б стати ведучим програм. Він не розуміє, що його перевага тут у тому, що він єдиний молодий чоловік у товаристві моїх дівчат. Дуже сумніваюсь, що Матс Карлсон зуміє зробити успішну кар’єру в сфері мас-медіа.
— Як цинічно.
— Зовсім ні. Я люблю своїх дівчат і навіть Матса Карлсона. Але я не роблю йому послуги, заохочуючи до здійснення його фантазій чи змушуючи повірити, начеб він забагато трудиться отут. Я даю йому змогу зрозуміти себе і вказую шлях, який, можливо, приведе його до мети. Але непогано, якщо я помиляюсь. Можливо, одного дня він обстриже своє довге волосся і спробує нарешті зробити щось значуще.
Вона встала, вивела мене у вітальню і сказала, що незабаром повернеться. Із другого поверху і далі гримів рок.
З дахів за вікном сипався сніг, дрібні пташки пурхали, немов мерехтливі тіні поміж гілками дерев. Я здригнувся. Сіма нечутно ввійшла до кімнати за моєю спиною. Цього разу в її руках уже не було гострого меча. Вона сіла на диван, підібгавши під себе ноги. Весь час вона була дуже насторожена.
— Чому ти розглядав мене крізь бінокль?
— Я дивився не на тебе.
— Але ж я тебе бачила. Педофіл.
— Що ти маєш на увазі?
— Я знаю таких, як ти. Знаю, які ви.
— Я прийшов зустрітися з Аґнес.
— Навіщо?
— Це наша справа.
— Вона тебе збуджує?
Її слова приголомшили мене, і я почервонів.
— Думаю, нам варто припинити цю розмову.
— Яку розмову? Відповідай на моє запитання!
— Нема на що відповідати.
Більше запитань не було. Сіма відвернула обличчя, і, здавалось, їй набридло намагатися втягнути мене у розмову. Я почувався ображеним. Звинувачувати мене в педофілїї — це вже занадто. Я крадькома на неї подивився: вона завзято гризла нігті. Її чорно-руде волосся було скуйовджене, наче вона розчісувала його в нападі шалу. За залізним панцером я вгледів маленьку дівчинку в завеликому та зачорному одязі.
До кімнати ввійшла Аґнес. Сіма враз підвелась і вийшла. З’явився дресирувальник — і звір утік, подумав я. Вона сіла на те ж місце, де щойно була Сіма, і так само, мовби вони змовились, підібгала ноги.
— Аїда — маленька дівчинка, в якої раптом відкрились очі на цей світ, — сказала вона.
— Що сталось?
— Абсолютно нічого. Їй просто нагадали, хто вона така. Безнадійно порожнє місце, як вона сама каже. Невдаха серед інших невдах. Якби у Швеції заснували партію невдах, то знайшлося б немало таких, хто зміг би солідаризуватись і поділитися досвідом. Мені тридцять три. А скільки тобі?
— Вдвічі більше.
— Шістдесят шість. Це багато. Тридцять три — це ще досить мало. Але досить, аби знати, що ще ніколи ця країна не перебувала в такій напрузі, як тепер. Але ніхто наче й не бачить того, принаймні ті, хто повинен таке відчувати. У цій країні існують невидимі мури, що невпинно розростаються, розділяють та віддаляють людей. Ззовні здається, що все навпаки. Досить просто сісти в метро в Стокгольмі й поїхати в передмістя. Це недовга дорога, якщо говорити про кілометри, проте водночас це величезна відстань. Уважати, що це інший світ, — нонсенс. Це той самий світ, але кожна станція, що віддаляє тебе від центру, — це ще один мур. Врешті ти досягаєш крайньої межі периферії, і тобі самому вибирати: дивитись правді у вічі чи ні.
— А в чому полягає правда?
— У тому, що найвіддаленіша окраїна — це насправді центр, який помалу геть перетворює Швецію. Повільні рухи осі міняють місцями внутрішнє і зовнішнє, близьке і далеке, центр і периферію. Мої дівчата стоять на нічийній землі, де нема на що оглядатись і чого сподіватись. Нікому вони не потрібні — їх просто викинули. Нічого дивного, що єдине, чого вони можуть бути певні, — це їхня нікчемність, яка витріщається на них щоранку, як тільки вони прокидаються. Вони не хочуть прокидатись! Не хочуть уставати з ліжка! В їхніх душах затаївся біль, ще коли їм було п’ять-шість років.