Того ж дня я написав Луїз ще одного листа: у ньому перепрошував за все, навіть за те, що я, можливо, вже забув, а також за ті прикрості, які завдаватиму їй у майбутньому. Я завершив листа, завівши мову про човен:
«У мене є старий дерев’яний човен, який дістався мені ще від дідуся і стоїть на опорах накритий брезентом. Це неподобство — так погано поводитись із тим човном. Ніяк руки не доходять до того, щоби привести його до ладу. Водночас мені здається, що, відколи я переселився на цей острів, я так самісінько пролежав на опорах під брезентом. Я ніколи не полагоджу човна, доки не полагоджу себе самого».
Через декілька днів я передав Янсонові листа, і через тиждень він привіз відповідь від Луїз. Після кількох днів відлиги знову похолоднішало. Зима ніяк не хотіла здаватись. Я сів за кухонним столом і взявся читати.
Луїз писала: «Інколи мені здається, що я жила з сухими потрісканими губами. Одного ранку, коли життя здалось важчим, ніж зазвичай, із мене ринули слова. Я не мушу розповідати тобі про своє минуле, бо вже й так дала тобі зрозуміти, яким воно було. Вдаватись в подробиці нічого. Тепер я намагаюся знайти спосіб зжитись із тобою, — а ти, наче троль, що зненацька вийшов із лісу, виявився моїм батьком. Хоча я й знаю, що це Гаррієт повинна була розповісти тобі, я все ж не можу стримати свого обурення: коли ти пішов, гримнувши дверима, я почувалась так, наче ти вибив мені щелепу. Спершу я вважала, що це добре, що ти зник. Але потім з’явилось гостре відчуття порожнечі. Тому я сподіваюсь, що, можливо, ми зуміємо знайти шлях, який одного дня приведе нас принаймні до дружби».
Вона підписала листа красивим звивистим «Л».
Негарна вийшла історія, подумав я. Гаррієт, Луїз і я. Луїз, безперечно, має всі підстави спрямовувати свою лють на нас.
Зима минала, а наші листи мандрували поміж трейлером та островом. Коли-не-коли приходили листи від Гаррієт, яка вже повернулась у Стокгольм. Ані вона, ані Луїз не розповідали, хто її туди відвіз. Вона писала, що почувалась дуже втомленою, але її підбадьорював спогад про лісове озеро і про те, що ми з Луїз познайомились. Я питав про її стан здоров’я, але вона ніколи не відповідала на це запитання.
Її листи були просякнуті тихою, майже побожною смиренністю. На відміну від листів Луїз, поміж рядків яких ховався шквал гніву.
Щоранку, прокинувшись, я всерйоз замірявся взятись за своє життя. Я більше не міг дозволити собі без пуття марнувати дні.
Але я нічого не вирішив. Вряди-годи я піднімав брезент над човном і думав, що насправді бачу самого себе. Та полущена фарба, тріщини й волога належали мені. А може, ще й запах повільного гниття дерева.
Дні ставали дедалі довшими. Почали повертатись перелітні птахи. Здебільшого вони прилітали вночі цілими зграями. У біноклі я бачив морських птахів на краю криги.
Дев’ятнадцятого березня здох мій пес. Спустившись уранці на кухню, я, як звично, випустив його надвір. Було чітко видно, що його мучить біль, і він важко встав зі свого кошика. Але я думав, що він проживе ще це літо. Після купелі в ополонці та обтирання в кухні я спустився до повітки для човнів, щоби знайти інструмент, потрібний мені для ремонту труби у ванній. Мені здалось дивним, що пес не з’являвся, але я не став його шукати. Лише десь коло полудня я зрозумів, що собаки нема. Здавалося, це здивувало навіть кицьку. Я сів на сходах до будинку і почав виглядати. Я відійшов і покликав пса, та він усе не приходив. Тоді я збагнув: щось трапилось. Я надягнув куртку і взявся за пошуки. Приблизно за годину я знайшов його на другому боці острова біля химерних скельних формацій, які виринали з криги, немов гігантські стовпи. Він лежав у невеликій улоговині, захищеній від вітру. Не знаю, як довго я простояв, дивлячись на нього. Його очі були розплющені й блискучі, мов кристалики, як очі тої замерзлої чайки, що я тієї зими знайшов унизу біля пірса.
Смерть косить усіх, і від неї ніде не заховаєшся.
Я відніс пса до будинку. Він був важчий, ніж я гадав. Мертві тіла завжди важчі. Потім я дістав лопату і врешті зумів викопати яму необхідної величини під яблунею. Кицька сиділа на сходах і стежила за всім. Собаче тіло вже застигло, коли я поклав його в яму й засипав. Я притулив мотику і лопату до стіни будинку. Повернулась ранкова імла. Але цього разу волога сочилася з моїх очей. Я оплакував свого пса.
Я записав про смерть у моєму бортовому журналі й вирахував, що собаці було дев’ять років і три місяці. Я купив його цуценям в одного з рибалок, що на старість літ узявся вигодовувати псів сумнівного походження.