— Я втомилась і мушу поспати.
— В іншій кімнаті стоїть ліжко, можеш лягти там. Але мушу тебе попередити, що там мурашник. І через весну мурашки починають прокидатись.
Вона мені повірила. Вона сумнівалась, чи справді мій пес здох, але відразу повірила в існування мурашника. Вона вказала на кухонний тапчан.
— Я можу поспати й тут.
Я приніс їй подушку й коц. Вона не зняла з себе ні одягу, ні взуття, накрилась коцом і заснула. Я зачекав, аби впевнитись, що вона заснула, а тоді пішов одягнутись.
Я повернувся до ополонки разом із кицькою. Моторний човен був марки Ryd із підвісним мотором Mercury потужністю 25 кінських сил. Корпус сильно черкнув по камінному дну. Не було сумніву, що вона навмисне виїхала човном на берег. Я намагався перевірити, чи пластикове дно не тріснуло або чи не з’явились на ньому дірки, але я так нічого й не зауважив.
У той день мала прийти пошта. Янсон зауважить човна. У мене було декілька годин, аби прийняти рішення. Я не був певен, чи подзвоню в берегову службу. Якщо це можливо, то я радше спробував би повернути її до Аґнес без втручання відповідних органів. До того ж я турбувався про себе самого. Було би підозріло, що молода дівчина тікає з виховного закладу і краде човен, аби відвідати старого лікаря.
За допомогою багра та дошки як важеля мені вдалось розхитати і спустити човен у воду. Багром я виштовхав його до пірса і причепив свою маленьку плоскодонку за корму. У човні був стартер, але, звісно ж, коли Сіма сідала в човен, то ключа в неї не було. Вона завела мотор за допомогою шнура, тож я зробив так само. Мотор завівся за четвертим разом. Пропелер та привід не були пошкоджені. Я відплив від пірса і націлився на два острівці, що називаються Зітхання. Поміж острівцями утворився природний причал, невидимий зусібіч. Там я міг тимчасово прилаштувати вкраденого човна.
Історія назви острівців Зітхання дуже суперечлива. Янсон стверджує, що колись давно тут жив мисливець на птахів Моссе. У нього була звичка зітхати щоразу, коли він влучав у гагу. Тож назва островів походить від зітхань Моссе. Не знаю, правда то була чи ні. На моїй морській карті ті острівці безіменні. Але мені подобається, що суворі скелі, котрі здіймаються з моря, називаються Зітханнями. Інколи здається, що дерева шепочуть, квіти бурмочуть, ягідні кущі мугикають невідомі мелодії, а кущі шипшини у щілинах скель позаду бабусиних яблунь добувають прекрасні звуки з невидимих інструментів. То чому ж скелі не можуть зітхати?
Я витратив майже годину, щоб добратись на своїй плоскодонці назад до пірса. Того дня довелось відмовитись від ранкового купання. Я піднявся до будинку. Сіма спала під коцом. Вона не змінила пози, відколи лягла. Водночас я почув плескіт Янсонового човна. Я спустився чекати до пірса. Віяв легкий північно-східний вітер, було приблизно п’ять градусів, і весна все ще барилась. У воді коло пірса блиснула і раптово зникла щука.
Того дня Янсон мав клопіт зі шкірою голови. Він злякався, що починає лисіти. Я запропонував йому звернутись до перукаря. Натомість він розгорнув вирвану з якогось тижневика сторінку і попросив мене прочитати. Це була ціла сторінка реклами якогось чудодійного засобу, що обіцяла моментальний ефект після нанесення рідкого препарату, в склад якого серед іншого входила лаванда. Я згадав про свою маму і сказав Янсонові, аби він не вірив у все, що обіцяють пишномовні реклами.
— Я хочу почути від тебе пораду.
— Я ж тобі вже її дав. Звернися до перукаря. Він, очевидно, знає про випадіння волосся набагато більше, ніж я.
— Невже в університеті вас нічого не вчили про облисіння?
— Мушу визнати, що небагато.
Він стягнув із голови шапку і нахилив голову, немов у раптовому вияві пошани до мене. Я не побачив нічого, крім того, що його волосся, як завжди, було густе, навіть на потилиці.
— Хіба ти не бачиш, як воно порідшало?
— Це природні вікові зміни.
— Згідно з тим, що написано в рекламі, ти помиляєшся.
— У такому разі замов ту мастику і втирай її в шкіру голови.
Янсон зім’яв газетну сторінку.
— Деколи я сумніваюсь, чи ти справді лікар.
— Принаймні я вмію відрізняти людей зі справжніми хворобами від поштарів із хворобливою уявою.
Янсон саме збирався відповісти, як враз його погляд змістився з мого обличчя і застиг на чомусь позаду моєї спини. Я обернувся. Там стояла Сіма. На руках вона тримала кицьку, а меч висів прив’язаний до її пояса. Вона мовчки всміхалась. Янсон аж рота роззявив. Через декілька днів увесь архіпелаг довідається, що до мене в гості приїхала молода темноока дівчина з розпатланим волоссям та самурайським мечем.