— Напевно, я таки замовлю той засіб для волосся, — люб’язно промовив Янсон. — Не буду більше тебе затримувати. Сьогодні для тебе пошти нема.
Він відплив від пірса. Я провів його поглядом. Коли я обернувся, Сіма вже подалась назад до будинку. Вона відпустила кицьку на горбку.
Коли я ввійшов, вона сиділа за кухонним столом і курила.
— А де човен? — запитала вона.
— Я переставив його в таке місце, де його не побачать.
— З ким ти розмовляв унизу на пірсі?
— Його ім’я Янсон, він місцевий поштар. І в тому, що він тебе побачив, нема нічого доброго.
— Чому?
— Він пліткар. Любить побазікати.
— Мені це байдуже.
— Ти тут не живеш, на відміну від мене.
Вона погасила цигарку об стару бабусину кавову тарілочку. Мені це не сподобалось.
— Мені приснилося, що ти сипав на мене мурашник. Я намагалася захиститись мечем, але лезо зламалось. І тоді я прокинулась. Чому в тій кімнаті стоїть мурашник?
— Тобі не обов’язково було туди заходити.
— На мою думку, це дуже стильно. Півскатертини вже зникло в мурашнику. Через декілька років він покриє весь стіл.
Раптом я зауважив щось, чого не помічав раніше. Сіма була неспокійна. Її рухи виказували хвилювання, і, непомітно за нею спостерігаючи, я зауважив, що вона потирає пальцями.
Мені прийшло до голови, що колись давно я вже бачив таке ж дивне потирання пальців в одного пацієнта, якому через ускладнення від діабету ампутували ногу. Той пацієнт страждав тяжкою формою фобії мікробів і до того ж був на межі психічного розладу з нападами глибокої депресії.
Кицька вискочила на стіл. Колись я завжди її звідти зганяв. А декілька років тому перестав. Кішка перемогла. Я пересунув меча, щоби вона не порізала собі лапи. Коли я торкнувся руків’я, Сіма здригнулась. Кицька скрутилася клубком на цераті й почала муркотати. Ми з Сімою мовчки дивились на кішку.
— Розкажи, — сказав я, — чому ти тут і куди ти збиралась. А потім ми придумаємо, як усе вирішити без зайвих проблем.
— Де човен?
— Я прилаштував його поміж двома невеликими острівцями, які називаються Зітхання.
— Як можна було назвати острів Зітхання?
— Тут неподалік є один поріг, який називається Мідний Зад. Ще один невеликий поріг по той бік Буґгольмена називається Пук. В островів такі ж клички, як і в людей. Не завжди відомо, звідки вони беруться.
— Ти сховав човна?
— Так.
— Дякую.
— Не знаю, чи за це варто дякувати. Але якщо ти зараз же не розкажеш, то я підніму слухавку і подзвоню в берегову службу. Через півгодини вони будуть тут і заберуть тебе.
— Якщо торкнешся до телефону, я відрубаю тобі руку.
Я затамував подих, а тоді сказав те, що підозрював.
— Ти не зачепиш того меча, бо я до нього доторкнувся. Ти боїшся чужих бактерій. Тебе сковує жах від думки про те, що в твоє тіло вторгнеться зараза.
— Не розумію, про що ти.
Я зрозумів, що маю рацію. Її тілом пробіг невидимий дріж. Тверда оболонка пустила тріщину. У той момент вона перейшла в контрнаступ. Схопила кицьку за шкірку і жбурнула нею об ящик із дровами коло печі. А тоді почала на мене верещати. Я не зрозумів ні слова, адже вона розмовляла своєю мовою. Дивлячись на неї, я думав про те, що вона не моя донька і я за неї не відповідальний.
Раптом вона замовкла.
— Чому ти не візьмеш меча? Чому не схопиш його за руків’я і не заріжеш мене?
— Чому ти такий злий?
— З моєю кицькою не можна так поводитись, як ти вчинила.
— Я не переношу котячу шерсть. У мене на неї алергія.
— Це не значить, що ти маєш право вбивати кота.
Я встав і випустив кішку, що сиділа біля вхідних дверей і підозріло на мене дивилась, а тоді вийшов надвір разом з нею, бо подумав, що, можливо, Сімі варто якийсь час залишитись наодинці. Сонце пробилось крізь завісу хмар, був безвітряний і досі найтепліший день весни. Кицька зникла за рогом будинку. Я обережно заглянув у вікно. Сіма стояла біля мийки, зануривши у воду руки. Потім старанно їх витерла, протерла рушником руків’я меча і поклала його назад на стіл.
Для мене вона була геть незбагненною. Я навіть не міг уявити ходу її думок. Що жило в її нутрі? Я гадки не мав.
Я зайшов усередину. Вона чекала, сидячи за столом. Я нічого не сказав про меча. Вона поглянула на мене і мовила:
— Чара. Я б хотіла так називатись.
— Чому?
— Тому що це гарне ім’я. Тому що так називається телескоп, що стоїть на горі Маунт-Вілсон неподалік Лос-Анджелеса. Я поїду туди, перш ніж помру. У тому телескопі видно зірки. І щось, що навіть неможливо собі уявити. Телескоп сильніший за всіх. — Вона перейшла на шепіт, немов від захвату, або на знак найвищої довіри.