Тож тепер мені його бракувало. Як і тієї магічної подорожі до лісу та чорного лісового озера. Я хотів податися геть, назад, у час, коли життя було ще тільки попереду. На мить зблиснув образ моєї матері. Лаванда та сльози, життя, якого я ніколи не розумів. Може, вона теж носила невидимий гострий меч? Можливо, вона саме стояла по ту сторону ріки життя і махала Сімі рукою?
Я намагався подумки розмовляти з Гаррієт і Луїз. Проте вони обидві були на диво мовчазні, наче вважали, що я повинен сам собі дати з тим раду.
Я повернувся назад і знайшов невеличку порожню почекальню. Потім хтось увійшов і сказав, що стан Сіми й досі загрозливий. Її мали перевести у відділ інтенсивної терапії. Я супроводжував її в ліфті. Обидва чоловіки, що везли ноші, були чорношкірі. Один із них усміхався. Я всміхнувся у відповідь, і мені закортіло розповісти йому про дивовижний телескоп на горі Маунт-Вілсон. Сіма лежала з заплющеними очима, вона була під’єднана до крапельниці й отримувала кисень через носовий катетер. Я нахилився і шепнув їй на вухо: «Чаро, коли ти видужаєш, то поїдеш до гори Маунт-Вілсон і побачиш, що на Місяці стоїть дивовижно схожа на тебе людина».
Один із лікарів розповів мені про непевну ситуацію та ймовірну необхідність операції. Він був здивований, що Сімин організм ніяк не реагував на їхні заходи. Він поставив декілька запитань, та я не знав, на які хвороби вона хворіла і чи раніше намагалася вчинити самогубство. Жінка, яка могла б відповісти на ці запитання, була в дорозі до лікарні.
Аґнес приїхала відразу по десятій. Раптом я замислився над тим, як їй удавалось керувати авто лише однією рукою. Чи, може, в неї був спеціально обладнаний автомобіль? Проте це було не суттєво. Я провів її за запону, де лежала Сіма. Аґнес розплакалась, майже беззвучно, проте я не хотів, щоби Сіма це чула, тому відразу вивів її звідти.
— Її стан усе ще не змінився, — відповів я. — Проте вже твій приїзд полегшив ситуацію. Спробуй поговорити з Сімок). Їй треба відчути, що ти тут.
— Вона мене почує?
— Цього ми не знаємо. Але можемо сподіватись.
Аґнес поговорила з лікарем. У неї були відповіді на всі його запитання. Ніяких хвороб, ліків чи спроб самогубства, про які їй було відомо. Лікар, мій ровесник, сказав, що стан Сіми не змінився, проте дещо стабілізувався після того, як її привезли. Поки що підстав для хвилювання не було.
Я бачив, що Аґнес відчула полегшення. У коридорі стояв кавовий автомат. Спільними зусиллями ми назбирали монет на два горнятка сякої-такої кави. Я дивувався спритності, з якою вона своєю єдиною рукою виконувала те, для чого я потребував обидві.
Я розповів Аґнес, що трапилось. Після цього вона повільно похитала головою.
— Цілком імовірно, що вона збиралась у Росію. Сіма весь час намагається підпорювати вершини. На відміну від інших, вона ніколи не задовольняється прогулянками по звичайних стежках.
— Але навіщо вона розшукала мене?
— Ти живеш на острові. По той бік моря — Росія.
— І, прибувши на мій острів, вона робить спробу самогубства? Я цього не розумію.
— Нам важко навіть уявити собі все те, крізь що довелось пройти Сімі. Ззовні ніколи не побачиш, як сильно людина зранена всередині.
— Вона дещо мені розповіла.
— Тоді ти можеш здогадуватись.
Близько третьої прийшла медсестра й повідомила, що стан стабільний та без змін. Якщо хочемо, можна їхати додому. Коли щось трапиться, вона зателефонує. Але нам було нікуди йти, тож ми залишились на весь день та цілу ніч. Аґнес примостилась на вузькому дивані й заснула. Я ж переважно сидів у кріслі та гортав пошарпані тижневики, в яких незнайомі мені люди в радісних тонах розповідали світові про своє велике значення. Час від часу ми виходили поїсти, проте ніколи не затримувались надовго.