Одразу після п’ятої ранку в чекальню прийшла медсестра й повідомила, що ситуація різко змінилась. Почалися сильні внутрішні кровотечі, слід було негайно оперувати, щоб змогти зупинити їх і таким чином стабілізувати стан.
Ми були надто впевнені. Та раптом Сіма знову почала покидати нас.
Двадцять по шостій у кімнату ввійшов лікар. Дуже змучений, він сів на крісло й поглянув на свої руки. Їм не вдалося зупинити кровотечу. Сіма померла, так і не прокинувшись. Якщо нам хотілось із кимось поговорити, він міг би скерувати нас до фахівців з екстреної допомоги в лікарні.
Ми разом зайшли в палату і побачили її. Шланги були від’єднані, а шумні апарати затихли. На її обличчі вже почав проступати жовтий колір, який робить шкіру недавно померлої людини схожою на віск. Я не знаю, скільки мертвих я бачив у своєму житті. Я бачив, як люди помирали, брав участь у патологоанатомічних дослідженнях, тримав людський мозок у руках. І тим не менше саме я вибухнув плачем, тоді як Аґнес заніміла від болю. Вона вхопила мене за руку, я відчув, яка вона сильна, і захотів, щоби вона ніколи не відпускала моєї руки.
Я хотів залишитись, проте Аґнес попросила мене поїхати додому. Вона потурбується про Сіму, я вже зробив усе можливе, за що вона була дуже вдячна, але тепер їй хотілося залишитися самій. Аґнес провела мене до таксі. Був прекрасний, хоча й прохолодний, ранок. У рові обабіч в’їзду до відділу «Швидкої допомоги» росла мати-й-мачуха.
Мить цвітіння мати-й-мачухи, подумав я. Саме тепер, цього ранку, коли Сіма лежала мертва в лікарні. Вона зблиснула лиш на мить, немов рубін. І тепер здавалось, наче її ніколи й не було.
Смерть лякає мене лише своєю невимовною байдужістю.
— Меч, — сказав я. — А ще в неї була сумка. Що мені з ними робити?
— Я дамся чути, — відповіла Аґнес. — Не можу сказати коли. Але ж я знаю, де тебе знайти.
Я бачив, як вона знову зникла в лікарні. Однорукий сумний ангел, який втратив одну зі своїх неслухняних та загадкових дітей.
Я сів у таксі й сказав, куди мене відвезти. Шофер підозріло на мене глянув. Я збагнув, що справляв, м’яко кажучи, підозріле враження. Недбалий одяг, обрізані чоботи, непоголений, з запалими очима.
— Зазвичай у випадку далеких поїздок ми просимо аванс, — сказав водій. — З власного досвіду знаю, що буває по-всякому.
Я обшукав свою куртку і зрозумів, що навіть не взяв із собою гаманця. Я схилився вперед до водія.
— Моя донька щойно померла. Я хочу додому. Я заплачу. Хочу лише, щоби ви їхали спокійно та обачно.
Я вибухнув плачем. Він не промовив більше ні слова. Він нічого не сказав, аж доки ми добралися до порту. Була десята година. Віяв легкий бриз, який ледве здіймав на воді в порту дрібні брижі. Я попросив зупинити таксі біля червоного будиночка берегової служби. Ганс Люндман побачив таксі й вийшов із дверей. З мого обличчя він зрозумів, що справи погані.
— Вона померла, — сказав я. — Внутрішні кровотечі. Все сталось несподівано. Нам уже здавалося, що вона виживе. Мені треба позичити в тебе тисячу крон, щоби заплатити за таксі.
— Я розрахуюсь карткою, — мовив Ганс Люндман і пішов до таксі.
Його зміна закінчилась уже багато годин тому. Я зрозумів, що він залишився, щоб дочекатись мого повернення. Ганс Люндман жив на одному з островів на півдні архіпелагу.
— Я відвезу тебе, — сказав він.
— У мене немає вдома грошей, — мовив я. — Я можу отримати їх через Янсона.
— Кого зараз хвилюють гроші? — відповів він.
Перебування на морі завжди вселяє у мене спокій. Ганс Люндман мав старий перероблений рибальський човен, що повільно просувався морем. Інколи він мусив поспішати, виконуючи свою роботу, проте він ніколи не поспішав у інших випадках.
Ми причалили до пірса. Було сонячно й тепло: прийшла весна. Але, здавалось, не для мене. Я стояв по той бік невидимого паркану, що відгороджував мене від набубнявілої зелені.
— Біля Зітхань стоїть човен, — сказав я. — Пришвартований. Він крадений.
Він зрозумів.
— Ми знайдемо його завтра, — мовив він. — Я випадково патрулюватиму неподалік. Особа злодія невідома.
Ми потисли руки.
— Вона не повинна була померти, — сказав я.
— Ні, — сказав Ганс Люндман. — Не повинна була.
Я залишився стояти на пірсі й дивився, як він випливає з бухти. Він підняв руку на прощання і зник.
Я сів на лавці й ще довго не повертався до будинку, двері якого були розчинені навстіж.
3
Дуби цьогоріч зазеленіли на диво пізно.
У своєму бортовому журналі я записав, що великий дуб між повіткою для човнів та розвалинами бабусиного та дідусевого курника розпустився лише 25 травня. Великий дубовий гай коло бухти на півночі острова, яка бозна-чому завжди називалася Сваркою, вкрився листям на декілька днів скоріше.