Мені просто хотілось забратися звідси геть. Коли Гаррієт з’явилась на кризі з ходунцями, вона зняла закляття, яким я себе скував. Я зрозумів, що тих дванадцять прожитих на острові років були втрачені, наче пролита з розбитої посудини рідина. Але назад уже не вернешся, як і не почнеш усе з початку.
Я обійшов острів. Різко пахло морем та землею. Завзяті кулики стрибали по узбережжі й клювали щось своїми червоними дзьобами. Здавалось, що я в’язень, який гуляє по тюремному подвір’ї за декілька днів до звільнення і повернення до вільного життя. Та чи справді я вийду звідси? І куди подамся? Що мене чекає попереду?
Я сів під дубом у бухті Сварка. Раптом я усвідомив, що в мене мало часу. Не можна більше втрачати його, що б не чекало попереду.
Ввечері я спустився до плоскодонки і поплив до мису Старрудден. Там було рівне дно. Я закинув сітку для камбали, проте не тішив себе надією щось упіймати, хіба якусь одну камбалу чи окуня для кицьки. Сіті неодмінно наповняться слизькими водоростями, якими тепер укрите дно Балтійського моря.
А може, море, яким я милуюсь погідними вечорами на початку літа, насправді повільно перетворюється на болото?
Пізніше того ж вечора я вчинив щось зовсім незбагненне. Я взяв лопату і відкопав могилу з собакою. Я швидко наткнувся на зігниле тіло і повністю розгріб труп. Гниття відбулося швидко. Черви встигли з’їсти більшість слизових оболонок морди, очей та вух і оголили шлунок. Коло анального отвору назбирався білий клубок хробаків. Я відклав лопату і пішов за кицькою, що спала на тапчані. Я взяв її на руки і посадив на мертвого собаку. Вона миттю підскочила вверх, немов наштовхнулась на гадюку, і погнала до рогу будинку, де озирнулась, готова тікати далі. Я поклав на руку декілька товстих трупних хробаків і замислився, чи зміг би їх проковтнути, подолавши приступи нудоти. Опісля я кинув їх назад на тіло пса і швидко закопав могилу.
Я не знав, для чого це роблю. Може, я готувався до подібного розкриття могили в собі самому? Аби побачити все те, що так довго таїлось у мені?
Я довго шкрябав руки під краном на кухні. Мене нудило від того, що я зробив.
Коло одинадцятої я зателефонував Гаррієт і Луїз. Знову ніхто не відповідав.
Рано-вранці наступного дня я витяг сіті. У них були дві тоненькі камбали та мертвий окунь. Як я й побоювався, сітка забилася стеблами та водоростями. Я витратив понад годину, щоб хоч якось вичистити та повісити її на стіні повітки для човнів. Я тішився, що мій дідусь не бачив, як його улюблене море, задихаючись, помирає. Потім продовжував зчищати фарбу з човна. Я працював, роздягнувшись до пояса, і пробував помиритися з кицькою, яка після вчорашньої зустрічі з мертвим собакою поводилась дуже обережно. Їй було байдуже до камбали. Натомість вона перенесла окуня в скельну ущелину, де помалу взялась його поглинати.
О десятій я зайшов до будинку, щоб зателефонувати. Мені й досі ніхто не відповідав. До того ж сьогодні пошти не було — нічого не вдієш.
Я зварив на обід декілька яєць і переглянув стару брошуру про фарби для покриття днища у старих дерев’яних човнах. Тій брошурі було вісім років.
Попоївши, ліг відпочити на тапчані. Я швидко утомився від того відшкрябування. Я задрімав.
Близько першої я раптом прокинувся. Крізь відчинене кухонне вікно долинав шум старого калоризаторного мотора. Звук нагадував човен Янсона, якого сьогодні не мало бути. Я встав із тапчана, всунув ноги в чоботи й вийшов. Шум мотора наближався. Я вже не сумнівався, що це був Янсонів човен: він гуде нерівно, бо вихлопна труба то над, то під водою. Я зійшов до пірса й чекав. Мене здивувало, що він плив на середній швидкості. Врешті з-поза дальніх островів вигулькнув штевень. Човен рухався геть повільно.
Враз я зрозумів, у чому справа. Янсон тягнув причіп на тросі — старий пароплав для перевезення худоби. Дитиною я бачив, як ці пароплави перевозили корів на острови з пасовиськами. Але це було тоді. За всі роки, прожиті на цьому острові, я ні разу не бачив тут пароплава.
На пароплаві стояв трейлер Луїз, а вона сама — у розчинених дверях, так само, як і під час нашої першої зустрічі. Коло поруччя я зауважив ще одну особу. То була Гаррієт зі своїми ходунцями.
Якби я міг, то кинувся б у воду і поплив геть звідси. Але я не міг зникнути. Янсон сповільнив човна і відв’язав трос, водночас відштовхнувши пароплав так, що той поплив у наймілкішу частину бухти. Я стояв, наче паралізований, і спостерігав, як він зупиняється біля берега. Янсон причалив до пірса.
— А я вже й не думав, що знайду застосування тому старому пароплавові. Востаннє я перевозив ним пару коней до острова Рьокхер. Відтоді минуло щонайменше двадцять п’ять років, — сказав він.