— Налий мені, — промовила. — Аби не заснути, я зменшила дозу знеболювальних. Мені боляче, і біль наростатиме. Але зараз я хочу білого вина замість білих пігулок. Вина!
Я зайшов до кухні, де стояли відкорковані пляшки. Луїз саме готувала щось до запікання.
— Гаррієт хоче вина, — сказав я.
— Тоді принеси їй! Це свято для неї. Вона востаннє зможе повеселитись від випивки. Ми тільки радітимемо, якщо вона нап’ється.
Я повернувся в сад із пляшкою. Стіл був гарно прибраний. Луїз прикрасила його квітами та зеленими галузками, накрила тарілки з холодними закусками старими бабусиними серветками.
Ми випили. Гаррієт узяла мене за руку.
— Ти сердишся, що я вирішила померти в твоєму домі?
— Чому мені сердитись?
— Ти ж не хотів зі мною жити, тож, може, не хочеш, щоби я помирала в твоєму будинку?
— Я не здивуюсь, якщо ти переживеш нас усіх.
— Я невдовзі помру, я вже це відчуваю. Земля мене кличе. Часом, прокинувшись уночі від болю, поки він стає таким нестерпним, що я кричу, я встигаю запитати себе, чи боюсь того, що попереду. Я боюсь. Але боюся без страху. Це радше невиразний неспокій через незнання того, що ховається за дверима, які збираєшся відчинити. А потім приходить жахливий біль, і тоді я боюся лише його.
Прийшла Луїз і сіла поруч, тримаючи в руках келих.
— Родина, — сказала вона. — Я навіть не знаю, яке прізвище взяти — Гьорнфельдт чи Велін. Мабуть, я називатимусь Луїз Гьорнфельдт-Велін. Професія — написання листів.
Вона взяла з собою фотоапарат і зробила нам із Гаррієт фото з келихами в руках. А потім ще одне, де була вже і Луїз.
— У мене старий фотоапарат, — сказала вона. — Треба проявляти плівку. І все ж я нарешті матиму фотографію, про яку так давно мріяла.
Ми випили за наше літнє свято. Я думав про те, що Гаррієт мусила надягти підгузок під світлу літню сукню, та про те, що вродлива Луїз — моя дочка.
Луїз пішла до трейлера переодягнутись. На стіл раптом вискочила кішка. Я зігнав її, і вона ображено подалась геть. Ми мовчки сиділи, слухаючи тихий шум моря.
— Ти і я, — промовила Гаррієт. — Ти і я. І раптом усе закінчується.
О сьомій годині було плюс 17 і безвітряно.
Янсон і Люндмани прибули одночасно. Човни плили один за одним, наче невеликий дружній конвой. На обох кормах майоріли прапорці. Луїз стояла на пірсі і сяяла від радості. Її сукня була майже непристойно коротка, але в неї були гарні ноги, і я впізнав її червоні черевички, в яких вона вийшла з трейлера під час нашої першої зустрічі. Янсон був одягнутий у старий вузький костюм, Романа — у чорно-червону блискучу сукню, а Ганс — у білий костюм із капітанським кашкетом. Андрея надягла синю сукенку і зав’язала волосся жовтою стрічкою. Ми пришвартували човни, якийсь час постояли на пірсі, розмовляючи про прихід літа, і рушили до будинку. В Янсона блищали очі, і подеколи його тягнуло в інший бік. Та ніхто не зважав, а найменше Гаррієт, яка самотужки підвелась із крісла і подала гостям руку.
Ми вирішили сказати правду. Гаррієт була матір’ю Луїз, а я — її батьком. Колись ми були майже одружені. А тепер Гаррієт хворіла, а проте була в змозі провести вечір за святковим столом під дубами.
Опісля, згадуючи той вечір, мені здається, що на початку ми нагадували музикантів невеликого оркестру, що взялись настроювати свої інструменти. Ми довго притирались, аж поки наша розмова зазвучала, як слід. Водночас ми їли й пили, виносили й заносили тарілки, і наш сміх луною котився понад скелями. У ту мить Гаррієт була абсолютно здорова. З Гансом вона розмовляла про сигнальні ракети, з Романою про ціни на харчі, а Янсона попросила розповісти про найдивніші посилки, які йому, як поштареві, доводилось перевозити. Це було її свято: вона правувала, диригувала і об’єднувала всі звуки в одну мелодію. Андрея мовчала, вона відразу ж приклеїлась до Луїз, а та її не проганяла. Звісно ж, ми всі напились — Янсон найшвидше, хоча й він не втратив контролю над собою. Він допомагав Луїз носити тарілки, і з його рук нічого не падало. Коли стемніло, він запалив свічки й ароматичні спіралі проти комарів, куплені Луїз. Андрея пильно вивчала дорослих. Гаррієт, сидячи по той бік столу, вряди-годи простягала руку й торкалась пучок Андреї. Ті доторки пучками навіяли на мене невимовний сум. Одна з тих, кому вони призначались, невдовзі помре, а інша так ніколи сповна й не зрозуміє, що таке життя. Гаррієт перехопила мій погляд і підняла келих. Ми цокнулися й випили.
Потім я взяв слово, зовсім до цього не готувавшись. У всякому разі я свідомо не формулював слів, перш ніж устати з промовою. Я говорив про скромність і розкіш. Про ілюзорну довершеність, що з’являлася в колі друзів прекрасного літнього вечора. Шведське літо капризне й до того ж не надто довге. Та інколи, як-от того вечора, воно буває приголомшливо красиве.