Я сів на лавці. Раптом мені пригадався вечір зимового сонцестояння. Тоді я сидів на кухні й думав, що вже нічого в моєму житті не зміниться. Минуло півроку, і все перевернулося з ніг на голову. А тепер літнє сонцестояння знову починає повертати нас у темряву. На моєму тихому острові лунали голоси. Різкий сміх Романи й раптом навіть голос Гаррієт, яка, борючися зі смертю та болем, голосно просила ще вина.
Ще вина! Це нагадувало мисливський заклик. Гаррієт мобілізувала рештки своїх сил, щоб витримати останній бій. Я зайшов у будинок відкоркувати решту пляшок. Коли я вийшов, Янсон обіймав Роману в сонному заколисливому танці. Ганс сів поруч Гаррієт. Він тримав її руку чи, навпаки, вона тримала його, слухаючи, як він складно та безрезультатно намагається пояснити їй, як світло маяків на фарватерах забезпечує навігацію суден навіть на дуже високих швидкостях. З тіні вигулькнули Луїз та Андрея. Ніхто, крім Гаррієт не зауважив, яка була гарна Андрея в творіннях Луїз. Вона й досі була взута в блакитні черевички. Луїз побачила, що я розглядаю ноги Андреї.
— Їх зробив для мене Джаконеллі, — прошепотіла вона мені на вухо. — Але тепер я віддаю їх тій дівчинці, в якій стільки любові, що ніхто не наважується її прийняти. Ангели мають носити голубі черевички, пошиті справжнім майстром.
Довга ніч повільно перейшла в сонну фазу, тож я не надто чітко пам’ятаю, що відбувалось і про що ми розмовляли. Проте якось, виходячи справити малу нужду, я побачив, як Янсон сидів на сходах будинку і плакав в обіймах Романи. Ганс танцював вальс із Андреєю, Гаррієт та Луїз довірливо про щось перешіптувались, а над морем крадькома сходило сонце.
Близько четвертої ранку наше нетверезе товариство, похитуючись, почвалало стежкою до пірса. Гаррієт опиралась на свої ходунці, а слідом за нею йшов її слухняний секундант Ганс. На пірсі ми попрощались, відшвартували човни і дивились, як вони відпливають.
Перед тим, як зійти в човен, тримаючи в руці свої блакитні черевички, Андрея підійшла до мене і обняла своїми тоненькими, вкритими комариними укусами руками.
Ще довго після того, як човни зникли за мисом, я відчував ці обійми, неначе тонку оболонку на тілі.
— Я піду з Гаррієт до хати, — сказала Луїз. — Їй слід помитись. Буде краще, якщо ми залишимось на самоті. Якщо ти втомився, то можеш лягти в трейлері.
— Я почну збирати посуд.
— Ми зробимо це завтра.
Я бачив, як вона слідом за Гаррієт пішла до будинку. Гаррієт утомилась. Вона ледве трималась на ногах, хоча їй допомагали ходунці та дочка.
Моя сім’я, подумав я. Сім’я, що з’явилась у мене надто пізно.
Я заснув на лавці й прокинувся від того, що Луїз торкалась мого плеча.
— Вона заснула. Нам теж час поспати.
Сонце стояло високо над горизонтом. Мені боліла голова, а в роті пересохло.
— Гадаєш, вона задоволена? — запитав я.
— Сподіваюсь.
— Вона нічого тобі не казала?
— Вона була майже непритомна, коли я вкладала її в ліжко.
Ми пішли до будинку. Кицька, що десь завіялась майже на цілу ніч, тепер лежала на кухонному тапчані. Луїз узяла мою руку.
— Хто ж ти такий? — сказала вона. — Можливо, колись я це зрозумію. Але свято нам удалось. І мені сподобались твої друзі.
Вона розгорнула на підлозі матрац. Я зайшов до своєї кімнати й ліг на ліжко, знявши з себе лише черевики.
Уві сні я чув крики чайок і крячків. Вони підлітали до мене і стрімко приземлялись перед обличчям.
Прокинувшись, я усвідомив, що звуки долинають знизу. То Гаррієт знову кричала від болю.
Велике свято було позаду.
5
Через тиждень пропала кицька. Хоча ми з Луїз обшукали кожну щілину в скелях на острові, її все не було. Упродовж днів, поки ми шукали її, я часто згадував свого пса. Він би відразу знайшов кішку. Та пес здох, і я зрозумів, що, вочевидь, кицьки вже теж не було серед живих. Я жив на острові серед мертвих тварин із людиною, яка мучилась від передсмертних болів, та з мурашником, що невпинно ріс, захоплюючи все в кімнаті.
Кішка не вернулась. На острові настала задушлива спека. Я добрався до міста катером і купив вентилятор, який ми поставили в кімнаті Гаррієт. На ніч ми відчиняли вікна навстіж. Комарі клубочилися за старими віконними сітками, які виготовив колись дідусь. На одній з рам теслярським олівцем навіть було написано рік: «1936». Незважаючи на прохолоду, мені починало здаватись, що завдяки довгій хвилі спеки в липні це літо стане найгарячішим з усіх, які я провів на острові.