Вечорами Луїз купалась. Дійшло до того, що ми завжди були на такій відстані від кімнати Гаррієт, щоби чути звуки звідти. Хтось із нас мусив бути неподалік. Напади болю ставали дедалі частішими. Раз на три дні Луїз по телефону консультувалась із клінікою, відповідальною за Гаррієт. Другого тижня в липні вони схотіли, щоб Гаррієт відвідав лікар. Я саме міняв жарівку в коридорі, коли Луїз розмовляла з ними. На мій подив, вона сказала, що в цьому немає необхідності, адже її батько лікар.
Я регулярно їздив катером до аптеки по нові порції знеболювального для Гаррієт. Одного дня Луїз попросила мене купити пачку листівок — із будь-яким зображенням. В одній крамниці я викупив весь запас листівок і марок, і, поки Гаррієт спала, Луїз узялася писати всім своїм лісовим друзям. Час від часу вона працювала над, наскільки я зрозумів, якимось дуже довгим листом. Вона не зізнавалась, кому адресувався той лист, і ніколи не залишала аркушів на столі, а забирала їх у трейлер.
Я попередив її про те, що Янсон, без сумніву, прочитає кожну передану ним листівку.
— Навіщо йому це?
— Він допитливий.
— Мені здається, що до моїх листівок він ставиться з повагою.
Ми більше не повертались до цієї теми. Щоразу, коли Янсон причалював до пірса, вона залишала йому нові листівки. Навіть не дивлячись на них, він клав їх до торби з поштою.
До того ж він більше не скаржився на свої болячки. Того літа, коли Гаррієт помирала в моєму домі, він наче враз видужав від своїх надуманих хвороб.
Луїз доглядала Гаррієт, тож я готував їжу. Звісно ж, насправді головною особою була Гаррієт, але Луїз управляла домом, як капітан кораблем. Я не мав нічого проти.
Спекотні дні були справжньою мукою для Гаррієт. Попри те, що я купив ще один вентилятор, краще не стало. Я не раз телефонував Гансу Люндману, щоб з’ясувати, яку погоду прогнозують метеорологи берегової служби.
— Це дуже дивна спека, — сказав він. — Не така, як завжди. Зазвичай високий тиск насувається, а потім переміщується далі, нехай навіть так повільно, що ми ледве це помічаємо. Та цього разу ситуація з тиском унікальна. Атмосферний фронт не рухається. Ті, хто пам’ятає, кажуть, що така сама спека була у Швеції гарячого літа 1955 року.
Я пам’ятав те літо. Мені було вісімнадцять, і майже весь час я проводив, плаваючи на дідусевій плоскодонній яхті. То було неспокійне літо в ритмі пульсації підліткового періоду. Я лежав голий на теплих плитах скель і мріяв про жінок. У моїх фантазіях з’являлись найкрасивіші з учительок, і вони одна за одною ставали моїми коханками.
Це було майже п’ятдесят років тому.
— Але ж мусить бути якийсь прогноз, — сказав я. — Коли ж ця спека спаде?
— На цей момент тиск не міняється. На окраїнах починаються пожежі. Горять острови, де ніколи раніше не було самозаймань.
Життя продовжувалось попри спеку. Час від часу небо на горизонті вкривалось темними хмарами, і з боку материка з гуркотом насувались грози. Часом вибивало струм, але дідусь витратив не один день для виготовлення хитромудрого громовідводу, який захищав дім та повітку для човнів.
Коли ввечері після одного з найгарячіших днів уперше наближалась громовиця, Луїз розповіла про свій страх. Більшу частину наших алкогольних запасів до свята було випито, залишилось лише півпляшки коньяку. Луїз наповнила келих.
— Я не вдаю, — сказала вона. — Мені справді так страшно.
Після цього вона взяла келих і сіла під кухонним столом. Було чути, як вона стогне після ударів блискавки й тріскоту грому. Коли гроза минула, вона вилізла з порожнім келихом і блідим обличчям.
— Не знаю чому, — сказала вона, — але більше ніщо не лякає мене так, як спалах блискавки і розлогий гуркіт грому.
— А Караваджіо малював грозу? — запитав я.
— Я впевнена, що він боявся її не менше за мене. Він часто малював те, що його лякало. Але не грозу, наскільки мені відомо.
Після блискавок наставала злива, що освіжала землю і нас. Коли гроза минала, зазвичай я заглядав до Гаррієт. Але спершу я виходив подивитись, чи нема веселки. Гаррієт лежала з високо піднятою головою — це полегшувало її болі, що виникали зі спини. Я сів на крісло обіч ліжка і взяв її тонку й холодну руку.
— Ще йде дощ?
— Уже ні. Сильні дрібні струмки стікають зі скель у море.
— А є веселка?
— Сьогодні нема.
Якусь хвилю вона лежала мовчки.
— Я не бачила кицьки, — сказала вона.
— Вона пропала. Ми шукали її, та не знайшли.
— Отож вона здохла. Коти зникають, коли відчувають, що прийшов їхній час. У деяких племенах люди теж так роблять. А ми до останнього не відпускаємо тих, хто нетерпляче чекає нашої смерті.