— Я не чекаю.
— Звичайно ж, чекаєш. Якщо ти сидиш при людині, що невдовзі помре від невиліковної хвороби, тобі не залишається нічого іншого, ніж чекати її смерті. А чекання робить нас нетерплячими.
Вона говорила уривчасто, немов піднімалась довжелезними сходами й часто мусила зупинятися, щоб перевести подих. Вона обережно простягнула руку по склянку з водою. Я подав і підтримав її голову, поки вона пила.
— Я вдячна, що ти прийняв мене, — сказала вона. — Я ж могла замерзнути тоді на кризі. Тобі б не довелося вдавати, що ти мене бачив.
— Те, що я вже раз тебе покинув, не значить, що я зроблю це знову.
Вона ледь помітно похитала головою.
— Ти стільки брехав, але так і не навчився робити це вміло. Більшість із того, що ти кажеш, повинно бути правдою. Інакше брехня не матиме сенсу. Нам із тобою прекрасно відомо, що ти міг би покинути мене й знову. Ти кидав ще когось, окрім мене?
Я задумався, перш ніж відповісти. Я хотів, щоби моя відповідь була правдивою.
— Так, — сказав я. — Ще одну людину.
— Як її звали?
— То не була жінка. То був я.
Вона повільно похитала головою.
— Нема смислу в тому порпатися. Прожитого життя не змінити. Скоро я помру. Ти ще трохи поживеш, а тоді також відійдеш. Тоді всі сліди зітруться. Світло зблиснуло в нашій із тобою пітьмі.
Вона простягнула руку і схопила мене за зап’ястя. Я відчув її швидкий пульс.
— Я хочу розповісти тобі те, про що ти, мабуть, уже здогадувався. Жодного іншого чоловіка я не любила так, як тебе. Я розшукала тебе, щоби повернути ту любов. І щоб віддати тобі твою доньку, яку я в тебе забрала. Та передовсім я хотіла померти поруч із чоловіком, якого кохала все життя. А проте, я нікого не ненавиділа так сильно, як тебе. Але ненависть завдає болю, а його в мені більше, ніж достатньо. Любов утихомирює, заспокоює і, можливо, навіть додає впевненості, через що зустріч зі смертю стає менш страшною. Не кажи мені нічого про те, що я оце розповіла. Просто повір. І поклич Луїз. Я відчуваю, що змокріла.
Я покликав Луїз — вона сиділа на сходах.
— Тут гарно, — сказала вона. — Майже так, як глибоко в лісі.
— Я боюсь густих лісів, — відповів я. — Я завжди боявся загубитись, відійшовши занадто далеко від стежки.
— Ти боїшся себе самого, і більше нічого. Те ж саме зі мною. Чи з Гаррієт. Чи з чарівною маленькою Андреєю. Чи Караваджіо. Ми боїмося самих себе або того, що нам нагадує нас в інших.
Вона зайшла до Гаррієт, щоби поміняти її підгузок. Я сів на лавці біля яблуні поруч із могилою пса. Віддалік долинав глухий гул мотора великого судна. Може, то були військово-морські сили, що розпочали свої щорічні осінні маневри?
Гаррієт сказала, що нікого не кохала так, як мене. Це мене вразило. Такого я не сподівався. Здавалось, тільки тепер я зрозумів, що значила моя зрада як для неї, так і для мене.
Я зрадив, тому що боявся, що зрадять мене. Мій страх пов’язати себе з кимось, страх перед почуттями, настільки сильними, що я не міг їх контролювати, спонукали мене до втечі. Я не міг цього пояснити. Та я знав, що не один такий. На світі повно таких чоловіків, яких переслідували такі самі страхи.
Я намагався побачити цю свою рису в батькові. Але його страх був інакшим. Він без вагань виявляв свою любов до мене та до моєї матері, попри те, що йому з нею було складно.
Я мушу зрозуміти, думав я. Перш ніж я помру, я мушу зрозуміти, навіщо я жив. Час усе ще є, тож його треба використати, як слід.
Я відчув сильну втому. Двері до внутрішньої кімнати були прочинені. Я піднявся по сходах. Лігши, я не вимкнув лампу біля ліжка. На стіні біля ліжка висіло декілька знайдених дідусем на пляжі морських карт. Вони сильно розмиті й нечіткі. На них зображено гавань Скапа-Флоу біля Гебридських островів, де за часів Першої світової війни базувався англійський флот. Не раз я проводив поглядом уздовж вузьких фарватерів довкола протоки Пентленд-Ферт, уявляючи англійські кораблі та їхніх розвідників, які боялись побачити перископ німецьких підводних човнів поблизу входу до портів.
Я заснув з увімкненою лампою, а близько другої прокинувся від криків Гаррієт. Я закрив вуха руками й дочекався, доки почне діяти знеболювальне.
Тишу в моєму домі в будь-яку хвилину міг розірвати скажений вереск від нестерпного болю. Все частіше я ловив себе на думці, що бажаю Гаррієт швидше померти. Я бажав цього задля її добра — щоб вона нарешті позбулася своїх мук, а також задля себе та Луїз.