Спека тривала аж до 24 липня. Того дня я записав у бортовому журналі, що віяв північно-східний вітер, а температура почала знижуватись. Після довгого періоду спеки настала мінлива погода з низьким тиском над Північним морем. Уночі проти 27 липня на архіпелаг із півночі насунув шторм. Вітер зірвав декілька черепиць біля комина і розбив їх об землю. Мені вдалося вилізти на дах і замінити розбиті черепиці старими, що багато років пролежали в одній із моїх комор, після того як у кінці 60-х було розвалено хлів.
Стан Гаррієт невпинно гіршав. Тепер, коли на узбережжя насунув холодний фронт і почалась негода, за добу вона прокидалась лише зовсім ненадовго. Ми допомагали одне одному її доглядати. Єдине, що входило виключно до обов’язків Луїз, — заміна підгузок.
Я був удячний, що мені не доводилось це робити. Мені б не хотілося пройти через таке з Гаррієт.
Поволі сутеніло, як на морському дні. Ночі дедалі довшали, а сонце вже не пекло так, як кілька тижнів тому. Ми були готові до того, що Гаррієт може померти в будь-яку мить. Дихання стало уривчастим, вона все рідше виходила зі стану напівзабуття. Коли вона прокидалася, ми, зазвичай, обоє сиділи біля її ліжка. Луїз хотіла, щоб вона бачила нас укупі. Прокидаючись, Гаррієт говорила небагато. Вона питала, котра година і коли їй принесуть їсти. Ставало очевидно, що вона втратила орієнтацію. Інколи їй здавалося, що вона в трейлері посеред лісу, а часом — що в себе вдома у Стокгольмі. В її свідомості не було острова чи кімнати з мурашником. Навряд чи вона усвідомлювала, що помирає. Коли вона поверталась до тями, здавалось, наче це найприродніша у світі річ. Вона пила трохи води, можливо, з’їдала декілька ложок юшки, а тоді знову засинала. Її шкіра так сильно обтягувала череп, що я боявся, щоб вона не тріснула, а кістка не виступила назовні. Смерть потворна, подумав я. Від вродливої Гаррієт не залишилось уже майже нічого. Вона перетворилась на воскового кольору скелет під ковдрою.
Одного з тих вечорів на початку серпня ми сиділи на лавці біля яблуні, одягнені в теплі куртки, а Луїз натягнула на голову одну з моїх старих шапок.
— Що ми робитимемо, коли вона помре? — сказав я. — Ти, мабуть, уже про це думала. Може, тобі відомо щось про її побажання?
— Вона хотіла, щоб її кремували. Кілька місяців тому вона надіслала мені брошуру з одного бюро ритуальних послуг. Можливо, вона досі в мене, якщо я її не викинула. Вона відмітила найдешевшу труну й урну, на яку була знижка.
— У неї є поховальне місце?
Луїз наморщила чоло.
— Що ти маєш на увазі?
— Можливо, у неї є сімейний гробівець? Де поховані її батьки? Зазвичай, людина закріплена за селом або містом. Принаймні колись було таке поняття, як поховальне місце.
— Її покійні родичі лежать по цілій країні. Я ніколи не чула, щоб вона несла квіти на могилу своїх батьків. Вона ніколи не казала, що хоче щось особливе. Щоправда, була категорично проти пам’ятника. Гадаю, насправді їй найбільше б хотілося, щоб її прах розвіяли за вітром. І цьому ніщо не стоїть на заваді.
— Потрібен дозвіл, — сказав я. — Янсон розповідав про старих рибалок, які хотіли, щоб їхній прах розвіяли над затокою.
Ми сиділи мовчки, роздумуючи над тим, що буде з Гаррієт. Особисто мені ж надали поховальне місце. Ймовірно нічого не завадило б Гаррієт отримати місце біля мене.
Раптом Луїз поклала руку на мою.
— Нам не потрібен ніякий дозвіл, — сказала вона. — Гаррієт могла би бути однією з неіснуючих людей у цій країні.
— У всіх є ідентифікаційний номер, — мовив я. — Ми не маємо права зникати абияк. Номер дійсний, аж доки не помремо.
— Закон завжди можна обійти, — сказала Луїз. — Вона помре тут, у твоєму будинку. Ми спалимо її, як кремують людей в Індії. А тоді розвіємо її прах над морем. Я відмовлюсь від оренди квартири, яку вона винаймала в Стокгольмі, і звільню її. Я не залишатиму нової адреси. Вона не забиратиме свою пенсію. Я повідомлю клініку, що вона померла. Це все, що їм треба знати. Можливо, хтось поцікавиться. Проте я зможу сказати, що не контактувала з матір’ю вже кілька місяців. А звідси вона поїхала, недовго погостювавши.
— Поїхала?
— Хто, на твою думку, запитає в Янсона чи Ганса Люндмана, куди вона поділась?
— От, власне. Куди вона поділась? Хто відвіз її на материк?
— Ти. Тиждень тому. Більше ніхто не знає, що вона досі тут.
Я починав розуміти, що Луїз говорила всерйоз. Гаррієт помре тут, а ми влаштуємо похорон. Невже нам справді це вдасться? Того вечора ми більше про це не говорили. Мені погано спалося тієї ночі. Врешті я почав вірити у реальність того, про що казала Луїз.