Дим здіймався високо вгору. Я повертався, веслуючи, і думав про те, що невдовзі припливе Янсон. Луїз сиділа навпочіпки і дивилась, як горить човен.
— Жаль, що я не вмію грати на якомусь музичному інструменті, — сказала вона. — Знаєш, що найбільше любила слухати мама?
— Здається, їй подобався традиційний джаз. Зазвичай ми слухали його в Старому місті, коли були разом.
— Ти помиляєшся. Вона любила «Sail Along Silvery Moon», сентиментальну мелодію 1950-х. Вона весь час хотіла її слухати. Я б заграла її зараз замість поховального псалма.
— Навіть не знаю, як звучить та мелодія.
Вона невпевнено почала наспівувати мелодію. Можливо, я її колись чув, але аж ніяк не у виконанні джаз-бенду.
— Я поговорю з Янсоном, — сказав я. — Скажу, що Гаррієт поїхала вчора. Я відвіз її на материк. По неї на автомобілі приїхав один родич і відвіз у лікарню в Стокгольмі.
— Скажи, що вона передавала вітання, — мовила Луїз. — Тоді він не питатиме, чому вона поїхала.
Янсон прибув, як завжди, вчасно. У човні з ним сидів землемір, що мав виконати доручення на острові Бредгольмен. Ми кивнули один одному. Янсон зійшов на пірс і глянув на багаття.
— Я подзвонив Люндманові, — сказав він. — Я подумав, що горить твій дім.
— Я палю човна, — відказав я. — Мені не вдалось його полагодити, і я вже не міг на нього дивитись.
— Маєш рацію, — сказав Янсон. — Старих човнів не позбудешся інакше, ніж порубавши на друзки чи підпаливши.
— Гаррієт поїхала, — сказав я. — Вчора я доправив її до материка. Вона переказувала тобі вітання.
— Дуже приємно, — сказав Янсон. — Передавай і їй. Вона мені дуже сподобалась. Красива пані. Можна сподіватись, що їй полегшало?
— Вона поїхала в лікарню. Не думаю, що їй стало легше. Але вона переказувала вітання.
Янсон не мав пошти. Він поплив далі з землеміром. Упало декілька крапель дощу, ото й усе. Я повернувся до багаття: корма провалилась. Годі було відрізнити обвуглене дерево від брезенту з його вмістом. Від вогнища не віяло запахом паленого м’яса. Луїз сіла на камінь. Враз я згадав про Сіму і подумав, що мій острів, мабуть, притягує смерть. Сіма тут порізалась, Гаррієт приїхала сюди, щоби померти. Мій пес здох, а кицька пропала.
Раптом мені стало геть кепсько на душі. Чи було в мене щось, що я справді міг назвати своїм? Я таки не був поганою людиною. Я не був жорстоким, не вчиняв злочинів. Проте я повівся підло з Гаррієт та іншими людьми. Коли моя мати після смерті батька дев’ятнадцять років самотньо жила в притулку для літніх, я відвідав її всього лише один раз. На той момент минуло вже стільки часу, що вона не впізнала мене. Вона думала, що я — це її брат, який помер п’ятдесят років тому. Я навіть не намагався переконати її, що я — це я, а погоджувався з нею. Так, звичайно, я твій брат, який уже давно помер. А потім я залишив її й більше ніколи не повертався. Я навіть не приїхав на її похорон. Я доручив усе поховальному бюро, а потім лише оплатив рахунок. Окрім священика й органіста, в каплиці був лише представник поховального бюро.
Я не пішов туди, бо ніхто не міг мене змусити. Тепер я розумів, що зневажав свою матір. Певним чином я зневажав і Гаррієт. Мабуть, я зневажав усіх. Та найбільше — самого себе. Я вже навіть сумнівався, чи був добрим ортопедичним хірургом. Я був маленькою переляканою істотою, яка на прикладі власного батька побачила, яке пекло чекає на тебе в дорослому житті.
День минав повільно, як ті хмари, що повзли по небу. Коли вогонь почав гаснути, я підкинув дров, скроплених бензином. Кремація була довготривалим процесом, особливо, якщо вона відбувалась не в спеціальній печі, де температура сягає тисячі градусів, через що кістки перетворюються на попіл.
Настали сутінки, а вогнище горіло й далі. Я підкидав нових дров і розрівнював попіл. Луїз винесла тацю з їжею. Ми допили залишки коньяку зі свята і швидко сп’яніли. Ми плакали й сміялись із горя, а також від полегшення від того, що муки Гаррієт закінчились. Тепер, коли поміж нами її не було і ніщо не нагадувало мені про зраду, Луїз стала мені ближчою. Ми сиділи в траві, спершись одне на одного, і дивились, як дим із поховального вогнища розчиняється в темряві.
— Я залишусь на цьому острові назавжди, — сказала Луїз.
— Залишись принаймні до завтра, — відповів я.
Лише на світанку вогнище згасло, полишивши тільки жар.
Луїз скрутилась клубком у траві і заснула. Я накрив її своєю курткою. Вона прокинулась, коли я поливав жар морською водою з відер. Від Гаррієт і старого човна нічого не залишилось. Луїз дивилась на попіл, який я вигрібав.