— Зелень, а не самі скелі й відкрите море.
До нас підбіг пес. Аґнес здивовано на мене поглянула.
— Ти ж написав, що твій пес здох?
— Мені подарували нового. Одна полісменка. Це довга історія. Собаку звуть Карра.
Ми рушили до будинку. Я хотів узяти її наплічник, та вона заперечно похитала головою. Увійшовши до кухні, перше, що вона помітила, були Симині меч і сумка. Вона сіла.
— Це сталось тут? Я хочу, щоб ти розповів. Негайно.
Я описав їй усі ті прикрі подробиці, яких довіку не забуду. Її очі заблищали. З моїх уст лунала поховальна промова, а не клінічний опис самогубства, яке довершилось у лікарняному ліжку. Коли я замовк, вона більше нічого не питала, а лише оглянула вміст сумки.
— Чому вона це зробила? — запитав я. — Щось мусило статись, коли вона приїхала сюди? Мені б ніколи не прийшло до голови, що вона може вчинити самогубство.
— Можливо, тут вона зовсім несподівано для себе самої почулась у безпеці.
— У безпеці? Таж вона вкоротила собі віку!
— Можливо, у відчаї людині необхідно почутись у безпеці, щоб зважитись вийти назустріч смерті? Може, вона знайшла цю безпеку саме в твоєму домі? Вона справді прагнула покінчити з собою. Вона не хотіла жити. Вона порізала себе не для того, щоб попросити про допомогу. Вона порізалась, аби більше ніколи не чути відлуння власних криків у собі.
Я поцікавився, як довго Аґнес гостюватиме. Вона запитала, чи може залишитись до наступного дня. Я показав їй ліжко й кімнату з мурашником. Вона вибухнула сміхом. Звісно ж, вона не проти переночувати там. Я сказав, що на вечерю приготую курку. Аґнес зникла у ванній. Вона повернулась переодягнена та із зібраним волоссям.
Вона попросила показати їй острів. Карра йшла слідом за нами. Я розповів про той випадок, коли вона бігла за машиною і привела нас до тіла Сари Ларсон. Я зауважив, що моя балаканина заважала Аґнес. Їй хотілось насолоджуватись побаченим. Був вітряний осінній день, ріденький вересовий килим хилився під пронизливим вітром. Море було свинцевого кольору, на скелях лежали старі смердючі водорості. Поодинокі птахи здіймались із щілин у скелях і неслись за висхідними вітрами, що завжди виникають на краю скель. Ми вийшли на північний мис, звідки, перш ніж починається відкрите море, ледь видно дрібні шпичаки острівців Сілльгеллярна. Я стояв трохи осторонь і розглядав її. Здавалось, вона зачарувалась краєвидом. Потім повернулась до мене і крикнула крізь вітер.
— Одного я тобі не пробачу, а саме що більше не можу аплодувати. Це право кожної людини — мати змогу веселитись усередині, а потім виражати цю радість оплесками.
Звісно ж, я нічого не зміг на це відповісти. Та й вона сама це знала. Вона підійшла до мене і відвернулась від вітру.
— Я робила це ще малою.
— Що робила?
— Плескала у долоні, коли була на природі й бачила щось прекрасне. Невже аплодувати можна тільки сидячи в концертному залі або слухаючи чиюсь промову? Чому не можна плескати тут, стоячи серед скель? Гадаю, я не бачила нічого прекраснішого за цей краєвид. Я заздрю тобі, що ти можеш тут жити.
— Я можу поплескати замість тебе, — сказав я.
Вона кивнула і почала диригувати мною з найвищої і найвіддаленішої скелі. Вона кричала, а я аплодував. Це було дуже дивне відчуття.
Ми помандрували далі й дійшли до трейлера по той бік повітки для човнів.
— Ні авто, — сказала вона, — ні авто, ні дороги, зате трейлер. І пара гарних червоних черевичків на високих підборах.
Двері були відчинені. Я підклав тріску замість замка, щоб двері не гримали. Всередині стояли блискучі черевички. Ми сіли на лавку, захищену від вітру. Я розповів про свою доньку та смерть Гаррієт. Я не став розказувати про свою зраду. Раптом я зауважив, що Аґнес мене не слухає. Вона думала про щось своє, і я зрозумів, що вона приїхала не просто так. Вона приїхала, не тільки щоб подивитись на кухню і забрати меч із сумкою.
— Я змерзла, — сказала вона. — Можливо, однорукі мерзнуть більше, ніж інші. Кров рухається інакше.
Ми зайшли в дім і сіли в кухні. Я засвітив свічку і поставив її на столі. Починало смеркати.
— Вони хочуть забрати в мене будинок, — нараз промовила вона. — Я винаймала його, ніколи не мала досить грошей, аби викупити. А тепер власники забирають його. Без будинку я не зможу продовжувати свою справу. Звісно ж, я могла б отримати роботу деінде. Та я не хочу.
— Хто власник дому?
— Дві багаті сестри, що мешкають у Лозанні. Вони нагріли кишені, продаючи фальшиві продукти для здоров’я, їм весь час забороняють рекламувати їхню продукцію, у складі якої лише нейтральний порошок, змішаний із вітамінами. Та вони відразу ж випускають продукцію під новою назвою та в новій упаковці. Дім належав їхньому братові, який помер, а крім сестер не мав жодних спадкоємців. Вони відбирають у мене дім, бо односельці скаржаться на моїх дівчат. Вони забирають у мене не лише будинок, а й дівчат. Ми живемо в країні, де людей, несхожих на інших, ладні ізолювати в лісі або на острові, як оцей. Я відчула необхідність поїхати звідти, щоб подумати. Чи щоб затужити. А може, щоби переконатись, що в мене достатньо грошей, щоб викупити будинок. Та в мене їх немає.