Плід розпався на дві половинки, і вийшла з нього дівчина, така гарна, така гарна, ще гарніша від першої.
— Хочу пити! Дай пити! — попросила вона.
— Он струмок, — сказав їй королевич. — Вода в ньому чиста й холодна.
Дівчина вмить припала до води й випила весь струмок. Навіть пісок на дні став сухий.
— Пити! Дай ще пити! — жалібно застогнала вона, знеможено схил на траву та й умерла.
Засмутився дуже королевич, устав і сказав:
— Ні, тепер я й краплини в рот не візьму, доки не нап’ється досхочу дівчина з третьої помаранчі!
Скочив у сідло та й поїхав щодуху. Коли оглянувсь — а на тому місці стіною зеленіють помаранчеві дерева, і вода в струмку аж шумить!
Та королевич не вернувся назад подивитись, хоч йому дуже кортіло. Він притиснув до грудей останню помаранчу і подався далі.
Як йому тільки хотілося в дорозі пити! І їхав він так ще довго, та, нарешті, зупинивсь перепочити коло річки неподалік від свого королівства. Тут надрізав королевич третю, найбільшу помаранчу. Вона розкрилася, наче квітка розгорнула пелюстки, і стала перед ним дівчина небаченої вроди. Які вже були гарні ті дві перші, але поряд із цією вони б здалися геть непоказними! Королевич не міг очей відвести від неї. Обличчя її було ніжніше від пелюсток помаранчевої квітки, очі зелені-зелені, немов зав’язь плоду, а коси золоті, мов шкурка достиглої помаранчі.
— Пити! Пити! — попросила дівчина.
Королевич узяв її за руку й підвів до берега. Дівчина схилилась і почала жадібно пити. Проте річка була глибока й широка. Тож хоч скільки дівчина пила, а води в ній не меншало.
Нарешті красуня відірвалась від води, підвелася, всміхаючись до юнака, і промовила:
— Дякую тобі, королевичу, красненько, що ти дав мені життя. Я — дочка короля всіх помаранчевих дерев. Я так довго мучилась, чекаючи на тебе в золотій в’язниці! Та не я сама, а й сестри мої на тебе чекали.
— Бідолашні твої сестри, — сказав королевич. — Це я винен у їхній смерті!
— Але ж вони не померли, — сказала дівчина. — Хіба ти не бачив, вони стали помаранчевими гаями? Вони даватимуть стомленим подорожнім затінок і вгамовуватимуть помаранчами їхню спрагу. Однак мої сестри тепер ніколи вже не стануть знову живими людьми.
— А ти мене не покинеш? — запитав дівчину королевич.
— Ніколи, якщо ти не розлюбиш мене, — відповіла вона.
Тоді королевич посадив дівчину поперед себе в сідло й пустив коня учвал до рідної домівки.
Нарешті вдалині замріли вежі палацу. Королевич спинив коня й сказав дівчині-красуні:
— Зачекай на мене тут, я приїду по тебе в золотій кареті і привезу шовкову сукню та атласні черевички.
— Не хочу я ні карети, ні вбрання, — сказала дівчина. — Краще не лишай мене саму. Мені тут страшно.
— Та я ж хочу, щоб ти зо мною в’їхала до палацу мого батька так, як належить нареченій королівського сина. Не бійся, я тебе підсаджу он на ту гілку, що звисає над ставком, і тебе ніхто тут не побачить.
Він узяв її на руки, посадив на грубу гілку, а сам проїхав у браму палацу.
Тим часом до ставка під те саме дерево винесла прати білизну сліпа на одне око і крива служниця. Нахилилась вона над водою та й побачила там відображення дівчини чудової вроди.
— Господи! Невже це я така гарна стала? — вигукнула здивована служниця. — Певно, навіть сонце заздрить моїй красі!
І служниця звела очі вгору, щоб порівняти себе з небесним світилом. Тут вона й побачила в зеленому галуззі дівчину. Збагнувши, що то не її відображення красується у воді ставка, служниця спересердя гукнула до красуні:
— Агов, хто ти за одна і чого заховалась на дереві?
— Я королевичева наречена і чекаю, доки він приїде по мене. Служниця нишком і подумала: «Ось коли трапилася мені нагода перехитрити долю!»
— Побачимо ще, по кого він приїде, — відповіла вона дівчині й заходилася щосили трясти дерево.
Сердешна дівчина з помаранчі трималась на гілці, як могла. Проте дебела служниця трясла дерево щораз дужче. Нарешті дівчина не втрималася і впала додолу. Але, падаючи, вона знов перетворилася на золотаву помаранчу.
Служниця вмить її схопила і сховала в пазуху, а сама вилізла на дерево. Щойно вмостилась на гілляці, аж тут і королевич під’їхав у золотій кареті, запряженій шістьма білими кіньми.
Як побачив королевич свою наречену сліпою на одне око й кривою, то аж відсахнувся.