Служниця те помітила і квапливо сказала:
— Не турбуйся, любий, це в мене скоро минеться. В око мені влетіла порошинка, а ногу я пересиділа на гілляці. Після весілля я стану ще краща, ніж була.
Що мав королевич діяти? Він-бо заприсягся на своєму мечі взяти її за дружину. От і повіз її до палацу.
Батько-король і мати-королева дуже засмутилися, побачивши таку негарну наречену свого сина. Чи треба було їхати аж на край світу, щоб знайти таку каліку! Проте, давши своє благословення, вони вже не могли взяти його назад і стали готуватись до весілля.
Аж ось надійшов і день весілля. Увесь палац засяяв вогнями. На столи понаставляли найвишуканіших наїдків і напоїв, а гості просто сяяли найдорожчому вбранні. Лише королевич був сумний і невеселий. Його знов огорнула така страшна нудьга, ніби він ніколи не тримав у руках трьох помаранчів, ніколи не їздив так далеко, щоб позбутись цього лиха.
Ударили в дзвін, і всі посідали до столу. На найпочеснішому місці, як і годиться, посадили молодих. Служники підносили молодим усілякі вишукані наїдки та напої.
Молода що не візьме в рот, а ковтнути не може без того, щоб чимсь не запити. Невдовзі на неї найшла така спрага, що ніякими напоями не можна було втамувати. Тут і згадалася молодій захована в пазусі помаранча. Та тільки-но вона її витягла, як помаранча з рук — стриб на стіл і покотилася собі, промовляючи срібним голоском:
Усі гості аж завмерли від подиву. А молода зблідла, мов стіна. Покотилася отак помаранча через увесь стіл та й зупинилася перед молодим. Тут вона раптом розкололась навпіл, і з неї вийшла чудової краси дівчина — дочка короля помаранчевих дерев.
Королевич узяв її за руку й підвів до батька та матері.
— Осьде моя справжня наречена! — сказав він.
Лиху дурисвітку негайно прогнали геть із палацу, а королевич з дочкою короля помаранчевих дерев справили бучне весілля й жили довго і щасливо.
У нашій стороні
Жив колись в одному італійському селі парубок на ймення Бортоло. Він був дуже кумедний із себе: рот широченний, ніс довгий і грубий, а підборіддя невеличке і гостреньке. Зате ходив він завжди усміхнений і всім розповідав цікаві-прецікаві оповідки. Селяни тільки-но побачать, було, Бортоло, так і починають брати його на сміх.
А він хоч би коли образився на них!
— Що не кажіть, а в мене в голові розуму більше, ніж у декого, — мирно відповідав він. — Аби мені тільки побачити світу, я знайшов би свою долю, ще й іншим би допоміг.
Селяни, чуючи таке, реготалися ще голосніше. Ще б пак! Адже в селі мало хто вмів читати й писати, а Бортоло й підписатися не тямив! І отаке темне, ротате й носате хвастається, що знайде щасливу долю для себе та ще допоможе й іншим!
Але Бортоло правив своє — що далі, то наполегливіше. Тому селяни подумали: а може, й зі сміху люди вийдуть? І вирішили вони громадою зібрати трохи грошей та й дати їх Бортоло: нехай, мовляв, іде шукати свого щастя. Ану ж, поталанить йому розжитися? Може, тоді він чимось зарадить хоча б убогим та немічним своїм землякам.
Отож якось погідного ранку вирушив Бортоло у світ.
Іде він день, іде й другий. На третій день увечері прийшов парубок до великого, ясно освітленого міста. Бачить — на вулицях людей-людей та всі такі веселі, співають, танцюють! Бортоло й питає, що в них за свято. А городяни йому розказують: мовляв, улюблена королівська донька поїхала до свого жениха — королевича з сусідньої країни; і король, щоб хоч якось розважити свою тугу, наказав усім співати й танцювати.
Того дня і в королівському палаці було влаштовано бал. Довідався про це Бортоло та й подався туди. Підійшов він до брами перед палацом і вже збирався було шаснути на подвір’я, але вартовий перегородив йому алебардою дорогу. А сам звів очі на Бортоло — та в сміх! Так реготав, аж зігнувся, вхопившися за живіт, і алебарду свою опустив. І Бортоло мерщій повз нього та до палацу. Приходить у велику залу. А там усе так сяє та виблискує, що й не сказати. Усі придворні й гості в дорогих уборах, в оксамитах і шовках. Бортоло спершу аж оторопів. Та ненадовго. Не такий він удався, щоб перед чимось зовсім розгубитися. Спинився Бортоло перед королем і промовив:
— Синьйоре!..
Придворні як почули, що якийсь приблуда назвав короля не «ваша величність», як належить, а «синьйор», то аж заніміли з дива. Та як поглянули на його чудернацьке обличчя, так усі й зайшлися реготом. Один підійшов і навіть шарпнув Бортоло за полу його простацької вдяганки, другий схилився йому до вуха і нарозтяг проспівав: «О-пу-да-ло!» Та Бортоло зовсім не збентежився — у нього в селі над ним ще й не так глузували. А коли пишні дами й панове трохи вгамувалися, він сказав: