Зашуміли козацькі знамена. Здригнулось поле. Грізний гомін бою прокотився з краю в край по всій околиці. Тисячі мушкетів вистрілили воднораз, обволікаючи небо й землю пороховим димом. Ішли вряд піші запорозькі курені. Всі у сірих свитках, у білих, на смерть одітих сорочках, поголені чуби. Ішли без вигуків, щільними рівними рядами.
Ударили польські гармати. Колихнулася стіна панцерних гусарів.
— Не бендзє хлопам ласкі[31]! — крикнув пан Чарнецький.
І панцерні лави рушили вперед: крізь дим, під рев гармат, покотилася залізна хвиля чимраз дужче й дужче. От-от набіжить, ударить і потрощить впрах козацькі курені. Але проти неї вже гримів Хмельницький:
— Піші курені, роздайсь!
Вихопилася козацька кіннота — немов скеля обвалилася, приймаючи на себе лютий вал.
— На Бога! — зблід Стефан Потоцький.
Панцерні гусари ударилися грудьми об скелю одномасної козацької кінноти, зіткнулися на короткий час в гарячому двобої, змішалися і розлетілись безладними табунами, вкриваючи поле своїм трупом. Не встигли пригомлошені пани опам’ятатися, як знову жах скував їм руки і серця. Піші запорозькі курені громили центр. Драгуни пана Сапєги — українці — враз несподівано вимкнулися з поля, метнулися праворуч і з радісним покликом, що віщував кінець лядської неволі, поєдналися з козацькою кіннотою. Замовкли гармати.
— Гей, пани! Лишайте штани та соліть п’яти, бо далеко вам буде тікати! — глумилися запорожці.
Розбите польське військо утікало з поля. Недобитки знову замкнулися в таборі. Тоді перед польськими окопами почувся голос, що покрив собою клекіт битви.
— Згода, панове поляки, згода! Не будемо даремно проливати кров! — Хмельницький пропонував замирення.
Козакам лишаються гармати — польське військо має вільний вихід.
«Корисніше нам зараз пристати на такі умови й відкупитися від безсумнівної загибелі, аніж полягти даремно і тим завдати шкоди цілій Жечі Посполитій», — умовляв пан Шемберг знавіснілого від горя Стефана Потоцького, що рвався в бій покрити смертю свій пекучий сором. Потоцький мусив підкоритися.
Польське військо відходило, радіючи, що так дешево відкупилося. Козаки здаля випроводжали непроханих гостей, Хмельницький дивився, як виходили з табору останні польські хоругви, і обличчя його набрало зловісного вигляду.
— Даремно радієте, панове? Буде з вами те, що ви зробили з Наливайком, Павликом, які повірили вашому слову[32]…
— Які дурні хлопи! — тішився пан Шемберг. — За кільканадцять поганеньких гармат вони випустили ціле військо й додержують свого слова… Хвала пану Богу! Ми їм покажемо, як діяти на війні, коли в нас буде перевага. Через тиждень ми зловимо цього горлоріза Хмельницького з усіма його підручниками і, закутих, привеземо до Варшави разом з нашими гарматами…
Уже три милі віддаляли польське військо від ганебного поля. Ось уже й Княжі Байраки. Пройти цей моторошний яр — і відступ буде забезпечений…
Та недалеко втекли вони: відразу ж налетіла на них татарська кіннота. Польські воєначальники сподівалися відбитися від татар у Княжій Балці, але там їх чекала засідка. Польське військо було розбито вщент. У бою загинув Стефан Потоцький. Усі, хто залишився живий, склали зброю і потрапили в полон до татар.
1648 рік приніс повстанському війську ще дві перемоги: в травні — під містом Корсунем, у вересні — біля річки Пилявки. Однак це був лише початок війни, яка тривала шість років.
У грудні 1650 року поляки напали на Краснинський замок, знищили його невеликий гарнізон і пішли в глиб України з наміром знову підкорити її. Вінницький полковник Іван Богун[1] вирішив перетяти ворогові шлях; допомогу мав надіслати уманський полковник Глух.
Вінницький замок, хоч мав усі ознаки фортеці, проте не міг витримати довгої облоги. Замкові вали в кількох місцях були напівзруйновані — їх не встигли поновити. Мури теж подекуди світили пробитими дірами.
Та це не біда: насипати вали, закласти в мурах діри — козакам на ніч роботи. Небезпека крилася в тому, що ворог з усіх боків мав цілком безпечні і дуже зручні підступи до замка. А монастир, навпаки — стояв на крутій, високій панівній над містом горі; ріка Буг, що вигиналася тут лукою, захищала всі підступи. Що ріку навіть узимку можна буде використати як зручний захист, в цьому Богун не сумнівався. І, нарешті, монастирські мури нічим не поступалися перед замковими мурами. Усі ці міркування диктували Богунові вибрати для свого захисту саме старий монастир, а не сумнівний щодо оборони новозбудований, відкритий з усіх боків замок.