Покликаний на раду пан-отець ігумен[33] не перечив, навіть обіцяв допомогти чим можна:
— Роби, сину, так, як того вимагав справа і доручений тобі наш рідний край. Нехай тебе Господь благословить. А я, грішний раб Його святої волі, заздалегідь на все тебе благословляю… — І поспішив хутчій у монастир підняти братію на поміч Богунові.
Вечоріло. До монастиря втікали звідусіль тисячі людей — ченці, міщани, з околишніх сіл селяни, що прочули про наближення польського війська. Люди юрмилися біля брами, метушилися, кричали, вимагали пустити їх сховатися за мурами. Поміж людьми бігали, до хрипоти кричали Богунові сотники, наводили лад. Богун звелів пропустити жінок з дітьми. Решта, хто почував себе в силі, мали стати до роботи. Запалили смолоскипи, вогнища. І незабаром уся монастирська гора, на всіх схилах і особливо на схилах до річки, вкрилася людським мурашником. Задзвеніли лопати і заступи, добуваючи крізь глибокий сніг і лід промерзлу землю…
Населення копало шанці[34]. Богун розпорядився працювати на дві зміни: в коротких перервах люди грілися, відпочивали біля вогнищ і знову йшли, з подвоєною силою й завзяттям добували заступами мерзлу землю. На ранок монастир оперезався свіжими окопами й валами.
Від Гаврика, що сидів з своїм роз’їздом під Сутисками, надходили заспокійливі вісті. Загін пана воєводи Ланцкоронського[35], побоюючись глибоких заметів і лютого морозу, вичікував у Сутисках Калиновського[36], що йшов від Шаргорода з усім своїм десятитисячним військом.
Богун ока не стулив за цілу ніч — ходив уранці по горі, давав останні вказівки, закінчував укріплення. Вал першої лінії навколо монастирської гори готовий був зустріти ворога. Друга лінія окопів і валів вивершувалася.
— Пан воєвода Ланцкоронський — гордий лицар, він не хоче йти на нас абияк. Йому цікавіш буде нас застати за валами… Ну, ми йому зробимо ту честь!
Богунові жарти ширилися по всій горі, з уст в уста передавалися. А з тих жартів виростали з кожним разом усе вище й вище, неприступними спорудами вставали оборонні лінії окопів і валів. На дзвіниці й на мурах установлювалися гармати. Міщанська дітвора, — чи то їй зважати на якісь там заборони? — висипала вранці проти сонця, як завжди, на ковзанку. Діти летіли з гори сторч головою, чіпляючись за ковзький лід, котилися цілими клубками вниз, до самої ріки. Богун, спостерігаючи дитячі витівки, заохочував і старших «грітися на ковзанці», а коли ті безпомічно зривалися й летіли сторч разом з дітьми, — голосно сміявся. Згодом від ріки на гору простягнулася велика валка саней з діжками, повними води.
— А то нащо? — здивувався зацікавлений Немира.
— Ковзанку влаштуємо… Хлопці свою, а ми свою, веселіше буде!
Богунова відповідь інтригувала. Полковник на дитячий розум перейшов, чи що? Зацікавлене поспільство[37] стовпилося біля валки. Богун зачерпнув цеберкою з діжки води, зійшов на вал і, хитро підморгнувши, мовляв, «ви тільки дивіться», як лютий мороз відразу скував полите місце рівним слизьким шаром льоду. Догадливе козацтво радісно загомоніло.
— Ану, панове-молодці, на вали! — вмить кинулися козаки до діжок з водою.
— Ото буде ковзанка!
— Сам пан польний гетьман Калиновський нам спасибі скаже!
Відра цепом з рук в руки жваво полетіли на схили валів. Поливані без перерви схили поволі вкривалися рівним, немов виточеним шаром блискучої слизької криги. Спорожнені діжки раз у раз спускалися по воду. Захоплене витівкою Богуна козацтво й незчулося, як облиті схили і вся гора монастирська заіскрились незабаром в сліпучому сяйві неприступної льодової громади. Монастир скидався на грізного лицаря, вбраного в казковий, зачарований панцир. Козацька замкова залога теж даремно не сиділа. Насипались вище замкові вали. На мурах, де всі міщани звикли бачити старі гармати, з’явилися жерла нових гармат. І лише досвідчене козацьке око могло здогадуватися про Богунові хитрощі.
Поспільство й козаки готові були вірити, що їх полковник не інакше як «самого чорта осідлав». То він несподівано з’являвся в полі, опитував вислані роз’їзди, то раптом його бачили на замкових мурах — сміявся, жартував і давав накази, — а, дивись, по хвилині знову мчав назад, у монастир, поглянути на свою витівку — і так весь день на коні.
Увечері Немира хотів знати, чи будуть які накази на ніч, розшукав полковника на річці.
Богун з трьома десятками козаків псував дорогу через лід, прорубував ополонки.
— Що він робить? Це вже тепер до замка он аж куди треба об’їжджати, а ляхів однаково не спиниш цим…
— Шкода, добре вкочена дорога! — голосно пожалкував Немира.